Дурний сон

— Котику…

— Ну?

— Ти не будеш на мене сваритися?

Котик напружився.

— За що?

— Мені дурний сон приснився, Іванцю.

— А, — полегшено видихнув Іванцьо. — Так це ж сон. А що снилось-то?

— Що я… спала… із сусідом Петром.

Чоловік аж жахнувся, закляк, мов колода. А по хвилі очумавшись, різко звівся на лікті, аж під ним пружини тяжко застогнали.

— Це не дурний сон! — Вибалушив Іванцьо очі. — Це зовсім не дурний сон!

— Іване! — дорікнула дружина. — Ти ж щойно говорив, що «це ж сон».

— Ну, знаєш, Марійко, сон сну різниця! А…того… Як ви там у сні…

— Та так…

— Що значить «та так»?! Щось було?

— Та, нічого не було! І чого ти до мене таким тоном… Це ж сон.

— Ну, добре, добре. Не 
ображайся. Просто цікаво мені, чому тобі таке приверзлося. Може, ти Петрові який привід давала? Усміхалася якось не так, очима блимала… Не у сні.

— Та нічого я не бл… бл… Ну й словечко викопав! Як завжди. Як сусіди: здрастє там, та привіт…

— Ну, а у сні з чого все почалося?

— Я у дворі була…

— А я де був? — Спохопився Іван.

— Ти? На роботі. Мабуть.

— Хм… І що там далі?

— Отже, у дворі була. Курей годувала. А тут Петро з-за паркану. «Здоров!», каже. Ну, ще щось там. А потім питає: «Де Іван?». Кажу: «На роботі». А він каже, що його Надьки вдома також немає. Давай, мовляв, до мене. Ну, я паркан і перемахнула.

— Отак зразу на його клич і «перемахнула»?

— Іванцю. Це ж сон. Буває ж всяка дурниця сниться.

— Цікаво, як же ти наш паркан «перемахнула»? Він же двометровий?!

— Та якось перескочила. Хіба я не моторна?

— Ну, знаєш, «моторна»!.. І ти навіть не опиралася?

— Опиралася, Іванцю! Ще й як! А Петро такий нетерплячий, напористий.

— Я тому Петрові ноги повисмикую! І не тільки…

— Та ти що, Іванцю! Це ж сон! Що люди подумають?

— Люди… І ти своєю волею до нього, того… Хоча, якщо паркан «перемахнула»…

— Та я не все пам’ятаю, Іванцю.

— Обнімала його? Чи, може…

— І не обнімала, і нічого ні сном, ні духом!

— Це як зрозуміти?

— Я тоді про тебе думала, Іванцю. Думаю, це ти чи не ти? А коли зрозуміла, що це не ти, а Петро, то я з хати, та через паркан — фіють! І додому! І це ж треба такому дурному наснитися.

— Некажи… Та дивись мені, Марійко: якщо ще снитиметься Петро — мене одразу буди!

— Гаразд, мій котику.

І Марійка пригорнулася до Івана.

А Іван — до Марійки.

І була тиха, тиха і зваблива ніч… Марійці знову снився Петро…

Микола МАРУСЯК