Гниль

Старий Верба сидів на нижній сходинці ганку.

Втомився… Порався по двору. То кропиву вишматував біля сараю, яка після дощу погналася вгору. То собаку, якому вже й ланцюга таскати заважко, нагодував. Курям зерна сипнув. Курей тих, щоправда, з півнем, усього п’ять лишилося. Але яйце якесь є. Скільки одному потрібно?..

Думалось усяке. Петро згадав, сина. Завіявся десь у світи. І знать про себе не дає. Чи то живий?..

«Треба Тузика відв’язати. Хай побігає».

Собака від радості, задерши догори хвіст, почав гасати двором.

— О! То ти ще гаразд вибрикувати!

Від хвіртки пролунав чийсь голос.

Не видно. Роздивитися, хто там навідався, заважав розкішний кущ бузку.

Старий Верба підвівся, крекчучи і хапаючись правою рукою за поперек, почвалав до хвіртки.

Молодий чоловік. Міцної статури. У синій футболці, світлих джинсах.

Привітався:

— Здрастуйте, діду!

— Добридень!

— Ох і спека!

— Нічого не вдієш. Середина літа.

— Води дасте попити?

— Води?

— Еге.

Старий заклопотано затупцяв на місці.

Зрештою, мовив:

— Тут замок. Закриваюся. Ключі десь удома. Та що ж це… Ага. Криниця ж поряд. Там кружка. Вода у відрі свіжа. Зараз. Хвилинку.

— Та почекаю, — наче невдоволено кинув заброда.

Коли господар оселі приніс води і незнайомець хапливо напився, той мовив:

— А-ах! Добра вода? А баба де?

Старий Верба пильно подивився на молодого чоловіка. «Наче не тутешній». Відтак спитав:

— А навіщо тобі баба моя?

— А ми кілька років тому, недалеко звідси, відпочивали. Командою. То бачили вас удвох. На городі Чи то…

— Немає вже баби.

— Ну… Пробачте. 

Незнайомець більше нічого не сказав. Різко крутнув на місці й почухрав грунтовою дорогою, що збігала вниз до шосе.

1. * * *

Вечоріло.

До кімнати поважно зачалапкав чорнобілий кіт. Чималий котяра. Кілька років тому прибився. Вимогливо нявкнув.

— А, заявився, пропажа? — Старий Верба сидів на стільчику і чистив стару рушницю. — І що тобі дати? Зараз щось придумаю…

На хазяйстві донедавна було до півтора десятка курей. Та за одну ніч (і де він узявся?) до сараю проник тхір. Із десяток курей передушив, проклятущий! Боляче вранці старому було дивитися на ті тушки (з перегризеними шиями), що валялися по всьому сараю.

Ото й чистив рушницю, маючи на меті влаштувати засідку на тхора.

Кіт поїв і знову подався надвір.

Старий Верба загнав у ствол патрона. Так, для забави. Приклав приклад до плеча. Глянув на мушку. Ех! А непоганим мисливцем був! На рахунку не те що зайці та косулі впольовані були, а й кабани, вовки…

Було…

Згадав, що двері приганешні відчинені.

Та підвестися не встиг. Щось загупало, і в хату ввірвалися двоє невідомих. Один середнього зросту, худий, як штахета, другий коренастий…

«Он воно що? — Старий Верба признав того, що сьогодні в обід просив води напитися. — Чи не вони на тому тижні Горпищенків, що крайня хата від лісу, пограбували? З розбоєм. Старі ледь Богу душу не віддали. Мабуть, і я останній день сьогодні топтав ряст…»

Опецькуватий скомандував:

— Сиди, дєд, і не рипайся!

Подав голос худий:

— Може, зв’язати?

— Смієшся? Що він може, доходяга?

— То хоч вируби його, Льоха.

— Слухай, Глист! Стули пельку і роби роботу! Дєд, де бабло?

Верба не втямив:

— Що кажеш?

— Гроші де? На смерть багато назбирав?

Старий кивнув праворуч:

— Он там… У шухляді стола.

Сухоребрий кинувся до вилинялого довгими роками стола. Ледь відкрив шухляду. Зареготав.

— Ти чого, Глист? — визвірися Льоха.

— Та тут пару кусків.

Присадкуватий кинувся до господаря оселі. Схопив його за грудки. З силою шарпонув…

Верба і цього разу не злякався. За своє довге життя багато чого начився…

— Ти, дєдуля, з нами не грайся. — Крізь зуби процідив опецьок. — Куди бабло заникав? Чи хочеш, щоб ми тут усе догори дригом поставили? Нам це недовго. Але тобі буде гірше. Ну!

— О! — радісно озвався худий. — Тут ще щось є. В другій шухляді.

Коренастий миттю ступив до стола.

— Що там?

— Блін. Фігня. Старі лотерейні білети… Лото «Забава»… Ще щось. Колекціонер, туди його!

— Глист.

— Що?

— Давай-но мотузку. Я зараз цього козла на петлю візьму.

Старий Верба скосив очі. За бильце ліжка. Воно було поруч.

Опецькуватий, замотилявши в руках мотузком, ошкірившись, повільними кроками пішов на старого.

Тут Верба раптом перехилився і в його руках опинилася рушниця. Вказівний палець правиці звів курок.

Льоха заточився. Злякано вирячившись, він машинально витягнув уперед долоню лівою руки.

— Ні... Ні, — забелькотів. — Тихо, дєд. Все ок. Поклади пукавку. Вона ж не заряджена, еге ж?

— Еге ж.

— Ні, дєд!

Пролунав постріл. Опецькуватого відкинуло на кілька кроків.

Верба сам подивувався: шо ж то за набій він зарядив? Дріб чи що?

А вголос мовив:

— Ну ось. На одну гниль за землі менше стало.

Почав заряджати новий набій.

Одерев’янілий досі Глист, ожив і з жахом кинувсь у двері.

1. * * *

Тузик туди-сюди тягав за собою ланцюга.

Старий Верба, скрушно похитавши головою, подався до сусідів…

Микола МАРУСЯК