Буйний тихоня

Буйний тихоня

Івана Нерудого вже вдруге доставили в поліцію.

— Ну, і що мені тепер із тобою робити? — втомлено спитав заступник начальника кримінальної поліції, капітан Устименко. — Може, тебе в підвал кинути? На днів так із десять? Га?! Чого мовчиш?!

— На підвал. — Погодився Іван Нерудий, дивлячись у підлогу.

Капітан дратівливо кинув:

— А потім під суд?

Затриманий монотонно відказав:

— Під суд.

Устименко гахнув кулаком по столу:

— На мене дивись, каналья!

— Х-хто? — Нарешті Нерудий підвів коротко стрижену голову.

Це ще більше розлютило уповноваженого.

— Ти навіщо напав на громадянку Поліну Тимофіївну Копиленко?

— Я… Я… — почав заломлювати пальці Іван Нерудий. — Я не нападав.

— А що ти робив?!

— Я йшов собі. Навколо було тихо. Пташки так весело співають-щебечуть. Сонечко ласкаво світить. Жайвір десь у небі мелодію завів. Мені так добре було.

— Вірші не пишеш часом?

— Шо?

— Проїхали! Що далі було?

— Баба… Баба раптом намалювалася. Щось копала під парканом. Сама винна!

— Тобто?

— Ну… Я кажу «здрастє». А вона: «Не здрастє, а добридень!» Ще й «недоліпленим природою» мене назвала.

— Як?

— «Недоліпленим… природою».

Капітан Устименко відвернувся, посміхнувся. А відтак суворо спитав:

— Лопата як опинилася в твоїх руках?

— Вирвав. У тієї чокнутої. Вона хотіла нею мені по спиняці гахнути!

— А чому громадянка Поліна Тимофіївна Копиленко хотіла це зробити?

— Ну… так я сказав, що вона прибита мішком із-за угла.

— Н-да… Але ж і ти хотів її огріти?

— Хотів. Але те стерво старе спритно перескочило через перелаз і втекло до хати. Як молодуха чесала.

— Заступ по громадянці Копиленко кидав?

Іван Нерудий знову нервово почав гризти ніготь.

— Було. Запустив. У догонку. Та не влучив. Лише над її головою пролетів. І в яблуню встромився, зараза! Цікаво було, ги-ги!

— Підпиши цей документ.

— Давайте.

— І що, не читатимеш?

— А ви на словах скажіть, бо я не всі букви знаю.

Капітан Устименко не стримався і зареготав.

— Н-да… Це підписка про невиїзд.

— Куди?

— Що, «куди»?

— Куди мені не виїжджати?

— Вдома сиди, і з двору — нікуди ні кроку!

— Ну… Це… А в магазин? Хоч хліба купити?

— Тільки в магазин!

— Єсть! Так точно!

— Уууу… Іди вже!

— Біжу! І з прискоком!

Коли Іван Нерудий покинув кабінет, заступник начальника кримінальної поліції подумав: «Мабуть, потрібно направити на комісію. Може, і справді чокнутий, кгм?.. Як сусіди його говорять: то він тихоня, то буйний».

  1. * * *

Через кілька днів Іван Нерудий знову здивував вулицю. Точніше, спочатку Віктора Опільського.

Останній повертався з лісу, де працював на вирубці. І, очевидно, якось не так, як здалося Нерудому, подивився на нього.

Іван зреагував миттєво:

— Ще раз так на мене глипнеш — кину між ноги гранату!

«Цей може кинути», — подумав Опільський і заспішив до своєї садиби.

Прийшовши додому, він одразу подзвонив до поліції, бо при погрозі Іван Нерудий тримав у руках якийсь невеликий предмет, схожий на гранату «лимонку».

Група реагування прибула швидко. На чолі з капітаном Устименком.

Рідна бабуся, з котрою проживав Іван Нерудий, ледь не втратила свідомість при появі правоохоронців.

У дверях з’явився Іван Нерудий. Із сокирою в руках.

Його миттю скрутили. Але виявилося, що молодик збирався до лісу. По тички для квасолі.

Коли розібралися в обстановці, капітан Устименко коротко спитав у Нерудого:

— Де граната?

— А… — байдуже кинув Іван. — Та ось, в шухляді.

Гранат виявилося чотири штуки.

Капітан з хитрою посмішкою поцікавився:

— Ти де їх взяв, бойовик?

— Та в лісі, де.

— Збирайся.

— Слухаюсь! Так точно!

…І справді, Іван Нерудий гранати знайшов у лісі. Це було на півночі Житомирщини, куди на початку повномасштабної війни прийшли російські загарбники.

  1. * * *

Судмедекспертиза довела, що Іван Нерудий і справці психічно хвора особа…

Микола МАРУСЯК
(Імена в матеріалі змінено)