
Буйний тихоня
- Цікавинки
- 70
- коментар(і)
- 24-07-2025 09:54
Івана Нерудого вже вдруге доставили в поліцію.
— Ну, і що мені тепер із тобою робити? — втомлено спитав заступник начальника кримінальної поліції, капітан Устименко. — Може, тебе в підвал кинути? На днів так із десять? Га?! Чого мовчиш?!
— На підвал. — Погодився Іван Нерудий, дивлячись у підлогу.
Капітан дратівливо кинув:
— А потім під суд?
Затриманий монотонно відказав:
— Під суд.
Устименко гахнув кулаком по столу:
— На мене дивись, каналья!
— Х-хто? — Нарешті Нерудий підвів коротко стрижену голову.
Це ще більше розлютило уповноваженого.
— Ти навіщо напав на громадянку Поліну Тимофіївну Копиленко?
— Я… Я… — почав заломлювати пальці Іван Нерудий. — Я не нападав.
— А що ти робив?!
— Я йшов собі. Навколо було тихо. Пташки так весело співають-щебечуть. Сонечко ласкаво світить. Жайвір десь у небі мелодію завів. Мені так добре було.
— Вірші не пишеш часом?
— Шо?
— Проїхали! Що далі було?
— Баба… Баба раптом намалювалася. Щось копала під парканом. Сама винна!
— Тобто?
— Ну… Я кажу «здрастє». А вона: «Не здрастє, а добридень!» Ще й «недоліпленим природою» мене назвала.
— Як?
— «Недоліпленим… природою».
Капітан Устименко відвернувся, посміхнувся. А відтак суворо спитав:
— Лопата як опинилася в твоїх руках?
— Вирвав. У тієї чокнутої. Вона хотіла нею мені по спиняці гахнути!
— А чому громадянка Поліна Тимофіївна Копиленко хотіла це зробити?
— Ну… так я сказав, що вона прибита мішком із-за угла.
— Н-да… Але ж і ти хотів її огріти?
— Хотів. Але те стерво старе спритно перескочило через перелаз і втекло до хати. Як молодуха чесала.
— Заступ по громадянці Копиленко кидав?
Іван Нерудий знову нервово почав гризти ніготь.
— Було. Запустив. У догонку. Та не влучив. Лише над її головою пролетів. І в яблуню встромився, зараза! Цікаво було, ги-ги!
— Підпиши цей документ.
— Давайте.
— І що, не читатимеш?
— А ви на словах скажіть, бо я не всі букви знаю.
Капітан Устименко не стримався і зареготав.
— Н-да… Це підписка про невиїзд.
— Куди?
— Що, «куди»?
— Куди мені не виїжджати?
— Вдома сиди, і з двору — нікуди ні кроку!
— Ну… Це… А в магазин? Хоч хліба купити?
— Тільки в магазин!
— Єсть! Так точно!
— Уууу… Іди вже!
— Біжу! І з прискоком!
Коли Іван Нерудий покинув кабінет, заступник начальника кримінальної поліції подумав: «Мабуть, потрібно направити на комісію. Може, і справді чокнутий, кгм?.. Як сусіди його говорять: то він тихоня, то буйний».
* * *
Через кілька днів Іван Нерудий знову здивував вулицю. Точніше, спочатку Віктора Опільського.
Останній повертався з лісу, де працював на вирубці. І, очевидно, якось не так, як здалося Нерудому, подивився на нього.
Іван зреагував миттєво:
— Ще раз так на мене глипнеш — кину між ноги гранату!
«Цей може кинути», — подумав Опільський і заспішив до своєї садиби.
Прийшовши додому, він одразу подзвонив до поліції, бо при погрозі Іван Нерудий тримав у руках якийсь невеликий предмет, схожий на гранату «лимонку».
Група реагування прибула швидко. На чолі з капітаном Устименком.
Рідна бабуся, з котрою проживав Іван Нерудий, ледь не втратила свідомість при появі правоохоронців.
У дверях з’явився Іван Нерудий. Із сокирою в руках.
Його миттю скрутили. Але виявилося, що молодик збирався до лісу. По тички для квасолі.
Коли розібралися в обстановці, капітан Устименко коротко спитав у Нерудого:
— Де граната?
— А… — байдуже кинув Іван. — Та ось, в шухляді.
Гранат виявилося чотири штуки.
Капітан з хитрою посмішкою поцікавився:
— Ти де їх взяв, бойовик?
— Та в лісі, де.
— Збирайся.
— Слухаюсь! Так точно!
…І справді, Іван Нерудий гранати знайшов у лісі. Це було на півночі Житомирщини, куди на початку повномасштабної війни прийшли російські загарбники.
* * *
Судмедекспертиза довела, що Іван Нерудий і справці психічно хвора особа…
Микола МАРУСЯК
(Імена в матеріалі змінено)
Коментарі відсутні