Перші кроки профтехучилища

Отож, училище в Новограді-Волинському взяло старт на довгі роки активної роботи з формування справжнього робітничого класу — таким популярним тоді словосполученням називали робітників із базовою професійною освітою. Якими ж були вони — перші роки життя першого і єдиного й посьогодні закладу такого типу в Звягелі?

Першим, із кого почалося училище, був його директор — О.М. Тенянко. Мені вдалося вийти на зв’язок із ріднею Олександра Максимовича, і дружина його онука, пані Ольга Тенянко (Макарчук), люб’язно надала для публікації світлини з родинного архіву.

Її розповідь підтвердила моє припущення про те, що на посаду перший директор закладу прийшов «по партійній лінії»:

«Народився Тенянко Олександр Максимович 1 квітня 1924 р. у Сорочинцях Полтавської області. Знаємо, що закінчив Харківський інститут, але не знаємо який: щось пов’язане з механікою. Коли почалася Друга світова війна, пішов воювати. Мав звання капітана, брав участь у форсуванні Дніпра у 1943 р. Під час його був поранений. Йому мали ампутувати одну ногу, але він відмовився і у результаті поранення одна нога була коротша за іншу, тому носив спецвзуття. Після війни його відправили працювати в училище у Володар-Волинську, потім у Червоноармійськ також в училище, а після Червоноармійська став директором училища в Новограді-Волинському».

Працював у нашому училищі він разом із дружиною Ганною Матвіївною, і перші три роки роботи закладу лягли на плечі цієї людини, котрій належало і пристосувати територію до навчально-виробничих вимог закладу профтехосвіти, й сформувати колектив. 

Перший склад колективу Новоград-Волинського ПТУ за часів керівництва О.М. Тенянка — це заступник директора Борис Бондарець, бухгалтер Ганна Онищук, касир Раїса Оксенюк, бібліотекар Надія Бортнік, водій і фізрук в одній особі Володимир Сидорчук, секретар Ніна Якубовська, майстри виробничого навчання Євген Борищук, Любов Іванченко, Марія Орденова, Михайло Семенов, Микола Гусак, старший майстер Володимир Бетке.

Першого молодіжного ватажка — звичайно ж, ідеологічного в дусі того часу — вдалося знайти, гортаючи підшивки «Радянського прапора». В публікації за 1967 рік йдеться одним рядком, що секретарем комсомольської організації училища була Ніна Черепович. У наказі про зарахування дійсно є таке прізвище під номером 28 у групі малярів-штукатурів. До спеціальностей, які можна отримати в закладі, додається «пічник», але паралельно існує брак майстрів — інакше не давали б до газети оголошення про пошук будівельників-практиків та техніків-будівельників.

А вже про перший випуск мулярів повідомляє сам керівник закладу О.М. Тенянко — у статті до «Радянського прапора» за 1967 рік під назвою «НАВЧАННЯ І ПРАЦЯ»:

«У професійно-технічному училищі в поточному році відбувся перший випуск мулярів. Нині всі наші випускники працюють на будовах БМУ-78, а такі як Микола Марценюк, Марія Вознюк, Михайло Ковальчук нещодавно очолили будівельні бригади.

Наші випускники тримають міцний зв'язок із училищем, приходять до нас часто, щоб порадитися з майстрами. Чимало цікавого про свої враження і перші місяці самостійної роботи розповіли товаришам наші випускники-відмінники Микола Стецюк і Анатолій Талько.

У новому навчальному році кількість учнів у нас збільшилася на 150 чоловік. Вперше працює навчальна група автослюсарів. Готуємо їх виключно для ремонтного заводу. 

Багато дає нашим учням виробнича практика на будовах. Наприклад, на об’єкті по вул. Шевченка під керівництвом Майї Іванівни Орденової учні навчалися майстерності облицювальних робіт, а на будівництві іншого будинку майстер Любов Дмитрівна Іванченко навчала виконувати якісну штукатурку. Вміло поєднують процес навчання і працю викладачі — кваліфіковані будівельники Бетке, Гусак, Семенов, Проценко.

Велика увага приділяється патріотичному вихованню молоді. Недавно під керівництвом викладача Олександра Давидовича Столярчука група учнів здійснила поїздку по місцях партизанської слави.

Для поліпшення навчально-виробничого процесу необхідно вдосконалити матеріально-технічну базу училища. Над цим нині працює колектив викладачів, майстрів і учнів».

А працювати було над чим, бо місце училищу дісталося, скромно кажучи, не найкраще. У матеріалах буклету, випущеному до 55-річчя училища, колишній його викладач Володимир Палажченко — один із числа найпершого складу колективу ПТУ — у своїх спогадах писав: «У народі цю установу називали просто — «Заготскот». Її приміщення аж ніяк не відповідали завданням навчально-виховної і виробничої діяльності училища. Протягом літа, за допомогою БМУ-9, педпрацівники забезпечили мінімально необхідні умови для навчання учнів та роботи закладу. В будинку, де нині знаходяться навчальні кабінети та учнівська перукарня, розміщувалися кабінет директора з кімнатою секретаря та кабінети суспільствознавства, спецтехнології малярних робіт та матеріалознавства. У будинку 7х8 метрів із боку автомобільного в’їзду до училища розташувалися кабінет заступника директора, викладацька кімната, педкабінет і медпункт. Але ще протягом року селяни приносили сюди кролів, намагаючись їх реалізувати, й дивувалися, що навчальний заклад створено в такому дивному місці. В приміщенні пожежного депо (там нині виробнича майстерня газоелектрозварників) розташували кабінети теоретичного навчання з предметів «Спецтехнологія мулярних робіт», «Креслення» та «Електротехніка». На місці сучасної їдальні та правого крила корпусу №2 знаходилися тваринницькі приміщення, з яких працівники «Заготскота» не вивезли гній. Поруч із ними були дві величезні вигрібні ями, обкладені гноєм і сечею тварин. Із тваринницьких стійл, розташованих між теперішнім клубом і навчальним корпусом №2, майстри виробничого навчання та викладачі протягом травня-вересня 1966 року облаштували майстерні мулярних та малярних робіт.  Посередині території стояла величезна напівзруйнована конюшня, яка весною 1967 року, на радість усім, сама собою завалилася в нічний час, і через це ніхто не постраждав».

Отож, тепер між рядками останнього абзацу статті О. Тенянка виразно можна прочитати, з огляду на вищезазначене, що роботи в перші роки функціонування училища з його впорядкування вистачало всім і немало. Та результатом спільних зусиль і грамотного керування закладом стали повністю переобла

днані під навчання приміщення, побудовані їдальня й клуб, змонтована котельня, а також на місці колишньої конюшні лягла під ноги учнів рівна упорядкована площа — а нині тут сучасне обладнане футбольне поле зі штучним покриттям.

Цікавими, як на сучасного читача, були в училищі й деякі правила. Наприклад, педагога, який заходив до кабінету на заняття, зустрічали командою «Струнко». Учні підводилися, а староста групи рапортував про кількість присутніх. На привітання педагога учні відповідали дружно «Здрасть» — і заняття розпочиналося після команди викладача: «Вільно! Сідайте!». При переході між корпусами навчальні групи пересувалися строєм під керівництвом майстра або старости групи. Так само ходили учні й до робітничих їдалень машинобудівного або ремонтно-механічного заводів, оскільки їдальню власну побудовано в закладі лише в 1967 році. 

Навчали того часу в училищі лише безпосередньо професіям — загальноосвітні ж дисципліни учні після занять основних ходили засвоювати у вечірню та заочну школи на базі ЗОШ №5 та ЗОШ №3. А слідом за ними до шкіл вирушали для обліку відвідувань і контролю успішності й педпрацівники.

Ось такими були перші три роки життя кузні робітничих кадрів нашого краю.

Леся ГУДЗЬ, викладач ЗВПУ