Точка зору: літератури про сучасну війну кричуще бракує у шкільній програмі

«Такий захід-урок проводжу вдруге, але для цих дітей — уперше. Планую зробити цю справу довготривалим проєктом, компенсуючи глибокий недолік сучасної програми з української літератури, яка, попри покликання творами кращих авторів відображати час, події епохи, соціальну «погоду», таки вперто не бажає бачити очевидного: у час військового вторгнення — по суті, війни — потрібно, вкрай необхідно давати літературу війни на уроках. Оце і є, власне, оте «слово, писане війною», але таке недопущене до шкільного підручника з літератури, попри дванадцятий рік російсько-української війни. 

Я просто не вважаю за потрібне апелювати до причетних до укладання тих програм, бо це марна справа — натомість роблю те, що вважаю своїм громадянським обов’язком і обов’язком вчителя рідної мови й літератури. Викроюю — є на те урок літератури рідного краю — з програми одну академічну годину й знайомлю своїх вихованців із творчістю, породженою війною й серцями тих, кого наділив Господь талантом писати. Хтось осудить. Ще хтось нагадає про суворі рамки програми, яких не можна переступати. Інший просто візьме собі на замітку й застосує в себе на уроці. Але, можливо, тихіше й безпечніше для себе, бо ж не оприлюднить цю болючу проблему, на відміну від мене. 

Право ваше, панове, а я вже це зробила, й тому просто хочу розповісти про свої враження, бо їх багато. Моїм другокурсникам — майбутнім будівельникам із кількома спеціальностями — я заздалегідь запропонувала для вибору дві теми: або весна у творчості українських поетів, у тому числі й звягелян, або поезії, створені в час російського вторгнення в Україну. Не змовляючись, вони обрали друге. 

Кожному було запропоновано вірш для декламації: я «бачила» твір у виконанні конкретного учня, уявлялося навіть, з яким виразом обличчя читатиме він рядки поезії…

У своєму кабінеті кілька років тому я оформила тематичну стіну під назвою «Слово, писане війною», тож розпочала урок, саме звернувши увагу юнаків на неї: на прапор, подарований моїй колишній 2 групі за волонтерство воїнами 30-ї ОМБр з автографами. Повідала історію прапора, разом прочитали надписи на ньому, а тоді нагадала їм, що не всі, чиї автографи є на синьо-жовтому полотнищі, вижили, що дехто залишився в пам’яті тут саме автографом — і це вже стало найдорожчим словом, писаним війною, котре зберігається в стінах мого кабінету. 

На стіні — світлини: воїни й цивільні, старші й молодші, але саме з їхніх вуст війна прозвучала на всю країну, вирвалася за її межі віршами й прозою, показала свої найнесподіваніші й неочікувані грані: полон, волонтерство, руйнація й народження під обстрілами, очікування й повернення з фронту, доля й значення звичайної свійської тваринки. Про це з вуст студентів 

16 групи Звягельського профтеху кричали й ридали, усміхалися крізь сльози й трепетно ніжили рядки поезій Вікторії Амеліної, Олени Васильченко, Петра Маги, земляків: житомирянина Василя Головецького, пулинчанина Михайла Плосковітова, колишнього випускника училища Леоніда Лугового. Крижаним холодом війнуло від поєднання непоєднуваного — війни й «я взяв кота» на фронт — з рядків Максима Кривцова, а потім перегукнулося з теплим зігріваючим серце віршем про сіре кошеня за пазухою воїна авторства Романа Каховича. І я не втрималася, розповіла про свого сліпого білого котика, евакуйованого зі зруйнованого Покровська в останню евакуацію… 

Така вона, війна — клята, болюча й неймовірно жорстока: рядки учнівських декламацій сказали багато й багато ж дали цим хлопцям, бо сиділи принишклі й зосереджені, з маловластивим їм мовчанням, і навіть гаджети, до яких зазвичай тягнеться постійно чиясь рука, не приваблювали в той час нікого… 

Ми говорили між декламацій, проживаючи кожен рядок, кожен вірш, вдивляючись у суть війни, котра захопила собою стільки сторін життя, замінивши там картинку на єдино чорну, жахливу, безжиттєво-руйнівну — і наче вперше бачилися багатьом із них різні її епізоди. Стало глибшим усвідомлення, що війна — не чиясь і десь, що ми далеко, що нас це не може не стосуватися, тим більше що у багатьох там — найрідніші. А так же й потрібно: пам’ятати це й не забувати, щоб цінувати тих, хто платить своїм життям і за цей день, і за цей урок, і за їхню безтурботну поки що юність…

Саме тому й потрібно, кричуще необхідно включати до шкільної програми з літератури слово сучасників-очевидців та учасників війни, в якій вирішується доля незалежності України. Адже є в ній «Модри Камень» Олеся Гончара й «Поза межами болю» Осипа Турянського — є, виходить, слово, писане двома війнами, а нині, коли ми самі перебуваємо теж поза межами болю втрат і руйнацій новітньої війни, слову сучасника-літописця немає місця у програмі. 

Як назвати це — чесно, не знаю. Але знаю одне: мій задум матиме продовження — поза програмами й уроками, поза межами й рамками. Бо сьогодні, живучи в час війни, учень має знати: ці події не безмовні й не безслівні, їх документують у художньому слові — й це слово має звучати вже тут, вже зараз і на повний голос. Бо голос пам’яті формується вже сьогодні! Формується у слові, писанім війною».

Підготувала Юлія КЛИМЧУК