«Коли я з’їв свіжого хліба з магазину після окупації, то плакав із мамою та бабусею»

Від війни сильно страждають діти. І дітям потрібно допомогти — так вирішили в нашій громаді й взялися організовувати літні простори для дітей із прифронтових територій. Разом зі Звягельською міською радою співпрацює спільнота небайдужих — громадська організація «Елеос-Україна», яка з 2021 року надає психосоціальну підтримку вразливим групам населення: дітям, молоді, ВПО та родинам захисників/ветеранів.

Тиловий Звягель підтримує прифронтові громади

Ця ініціатива об’єднує, гуртує та робить українців міцнішими, об’єднуючи тилові та центральні громади України для підтримки громад, що розташовані біля фронту. Звягельська міська рада виступає партнером для чотирьох таких громад. 

«Протягом шести місяців — з квітня по вересень ми проведемо 7 змін для 168 дітей, у яких росіяни забрали радість безтурботного дитинства , — розповідають благодійники з ГО «Елеос» на своїй офіційній сторінці. — Спробуємо створити для них територію відпочинку, простір турботи, безпеки і любові. Кожна зміна триватиме 10 днів. Це насичена програма, яка поєднує психосоціальну підтримку, активний відпочинок, неформальну освіту та культурний обмін. 

Як обіцяли організатори, і як засвідчили перші дві зміни, які вже відбулися в нашому місті, — табори справді захопливі, корисні та цікаві. Наразі Звягель відвідали діти з Чугуївської, Златопільської громад Харківської області та Нововоронцовської громади Херсонської області. У кожній групі до нас приїздять 24 дитини (10-14 років) та 2 супроводжуючих педагоги. Враження у дітей — накращі.

Попереду — візит гостей із Калинівської громади Херсонської області. Вони долучаться до культурно-освітніх заходів зі звягельськими дітьми. Одна зміна у червні відбудеться в форматі денного перебування — для дітей з нашого міста (3 групи), які також потребують особливої соціальної підтримки.

Кожна зміна — це насичений ретрит, що поєднує інтенсивну психологічну підтримку з активним відпочинком, спортом, туристичними походами. Програма передбачає інтерактивні ігри та воркшопи для компенсації освітніх розривів і розвитку проєктного мислення. Завершується кожна зміна прощальною ватрою та святковим концертом.

Далі пропонуємо одну з історій про окупацію на Херсонщині. Таких історій тепер в Україні, на жаль, багато…

«Вторглися війська рф, і наше село потрапило під окупацію»

— Пролунав перший дзвоник, що сповістив про мій перший урок, — свою історію розповів Артем Силютін. — Усе було таке святкове, хвилююче. Ми сиділи за новенькими партами, у сучасному класі.  Учителька трохи хвилювалася, бо ми були у неї перші. І десь посеред уроку запитала: «Чим же славиться наше село?». Я мовчав, бо не знав що сказати, та й усі мовчали, бо мріяли скоріше бігти гратися. 

Після уроку я побіг до бабусі, і вона здивувалася, що я не відповів на запитання вчительки. Адже наша Любимівка була  яскравою, мальовничою, життєрадісною. У ній був літній парк із переглядом вечірніх кінофільмів та дискотекою, тенісним кортом, басейном, волейбольним і футбольним полями. Ігровий центр із більярдом, тенісом, кінозалом, лабіринтом — усе це безкоштовно. Як кажуть, рости, розвивайся і насолоджуйся безтурботним життям… 

«Іншим разом обов’язково про це розповім», — промайнула в мене думка. А 10 березня до нас у населений пункт вторглися війська рф, і наше село потрапило під окупацію.

Я чув, як дорослі розповідали, що неможна ані виїхати, ані в’їхати. Нас заблокували, у селі перебували 350 людей, 19 — дітей шкільного віку. Але ми майже нікого не бачили, бо не можна було виходити з підвалу через постійні обстріли. 

Припинилися дитячі ігри з м’ячем, про перегони на велосипеді залишилося тільки мріяти. Село завмерло, було чути лише ревіння спраглих корів, скавчання голодних собак, котів і вибухи. 

Довгих 7 місяців ми перебували в окупації. А здавалося, що декілька років. 

«Пригод було багато, але всі — страшні»

— Мій дитячий світ перевернувся, — каже Артем. — Замість спілкування з друзями, походів на природу, поїздок на море, веселого дитинства — темний і холодний погріб, страх, сльози, мрії про  буденні речі. Та попри жахіття, які відбувалися, були люди, які ставали для нас рятівниками. 

Мій дідусь Федір Сергійчук — тато моєї мами, на пенсії, за професією токар. Руки у нього «золоті». Під час окупації я добре зрозумів значення цього слова, коли мій дідусь зробив ручну помпу для качання води і до нашого двору між обстрілами, під «наглядом» дронів і снайперів, потягнулися люди. 

Проблема була в тому, що не можна було вільно пересуватися селом. Окупанти нас змушували надягати білі пов’язки: одну на руку, іншу — на протилежну ногу, щоб видно було, що ми цивільні, а не військові. 

Вода була необхідна, щоб вижити. Я спостерігав, як уміло мій дідусь і брат крутять гайки, трубки, клапани — для мене це було щось невідоме, але я тоді зрозумів, що потрібно обов’язково мати якусь професію у житті, щоб знайти вихід із будь-якої ситуації.

Поряд із нами живе дід Микола — за професією будівельник, але далі мова піде про хліб. Ви думаєте, що це не можна поєднати? А я вам скажу, що це — круте поєднання.

Не було ні газу, ні світла, вороги на бронетехніці з автоматами моталися, танки їздили, бігала голодна худоба. Ми їжу готували на камінцях. Спочатку здавалося, наче ми в поході, але минуло кілька місяців, і, як каже бабуся, почала «вилазити» печінка. Я не дуже розумів куди вона «вилазила», але смажені на сковорідці коржі мені вже не хотілося їсти. 

«Між обстрілами дід збудував піч»

— Ми чули від першої вчительки: «Хліб — усьому голова», — згадує хлопець. — Я тоді подумав, що без хліба можна прожити, але в окупації переконався, що не можна. Коли я з’їв свіжого хліба після окупації з магазину, то плакав разом із мамою та бабусею. 

Але ми теж навчилися пекти хліб, коли дід Микола у проміжках між обстрілами збудував на нашому подвір’ї піч. Такі ж печі зробив нашій бабусі, тітці Марусі, ще таких 10 печей-рятівниць виросло по селі. 

І ми почали пекти свій хлібчик — гарячий, із припеченим боком. Почалася справжня магія — закваска, опара, заміс. Ці слова були новими для мене, а мама розпитувала рецепти у прабабусі, яка пережила Другу світову війну. Перша хлібинка трохи не вдалася, але була смачнюща. Потім ми пристосувалися і пекли гарненькі буханці, а я був відповідальний за лядою у духовці. Від моєї пильності залежало, чи будемо ми сьогодні їсти хлібчик. 

«Тепер наше село славиться людьми, які вистояли під час окупації»

— Я зробив для себе висновок, — каже Артем, — що головне мати вмілі руки, світлий розум та добре серце. В умовах війни кожен робить свою справу, а разом ми — незламні люди нескореної України. Ми обов’язково переможемо, бо таких вправних людей у нас — ціла країна.

Тепер наше село славиться людьми, які вистояли під час окупації, знайшли в собі сили для відновлення будинків, стали на захист держави до лав ЗСУ, організували волонтерський рух у селі.   

* * *

Україна тримається, бо тримаються українці. А щоб так продовжувалося надалі, у тилу маємо підтримувати тих, кому важче. 

Подібні проєкти, заходи — про підтримку та єдність. Про те, що попри війну, громади можуть підставити плече, бути відкритими до співпраці і разом ставати сильнішими. 

Юлія КЛИМЧУК