«Не хочеться, аби ще хтось проходив цей шлях»

У Світлани Данилишиної улітку 2023-го війна забрала сина Дмитра. Нестерпний материнський біль довго шукав вихід, а знайшов його в написанні віршів та картин.

— Чи мала я творчий досвід до подій, пережитих під час війни? Так, адже багато хто пише вірші з юності, коли приходять перші сильні усвідомлення та почуття. Я писала тоді багато, але ділитися на загал не наважувалася. Війна і втрата прибрали моральні бар'єри, які мене колись стримували: а що скажуть люди? Звичні стереотипи було зруйновано.

Поезія стала для мене можливістю полегшити свої страждання, хоча із втратою змиритися неможливо. 

Мене наче нема половини,

Я частина колючого дроту,

Частина металевої стружки,

Що вгрузла по саме горло,

Відібрала усі сподівання.

У душі, наче чорна прірва,

Так болить та кривава рана,

Не заснути тепер до рання.

Я наче мертва наполовину,

Та більше зовсім, як нежива,

Розбита на скалки, друзки.

З чого сплести ті мотузки

Та зв'язати себе до купи,

Щоб знову була я жива?

— Світлано, як змінилися ви після втрати?

— Змінилося моє світосприйняття, багато переосмислила. Більше уваги тепер приділяю собі та рідним, закарбовую кожну емоцію, дотик, погляд. Стала сміливішою в думках, вис-ловлюваннях, навчилася відстоювати власні кордони.

— А яким був ваш син Дмитро?

— Мій син ніколи не сидів на місці, я завжди казала: «Дмитре, ти як вітер, чому ніколи не маєш спокою?» Дуже сумую за ним, не вистачає його тепла поряд. Чверть століття — це так мало для життя...

Яке холодне літо 23-го і попереднє,

І скільки ще у нас таких холодних літ?

Чому гаряче сонце не спроможне розтопити лід?

Занадто втрат і чорних дат, й жалобного вбрання,

І неможливість усвідомлення нерівноцінних втрат знання...

— Які емоції відчули під час дебютної вистави «Усе буде добре, цілую….», коли довелося почути свою творчість зі сцени? 

— Ще під час репетицій у мене були неоднозначні відчуття, адже дівчата, які грають у виставі, роблять це дуже щиро і проникливо! Часто хотілося плакати. Вистава народжена з болю, вона — про втрати, але ще більше — про любов, сильнішу за смерть.

Із режисеркою Катериною Червяковою і командою, яка робила виставу — проєкт-переможець Академії лідерства «KOD TAMERLAN», мене познайомила голова нашої громадської організації Ірина Мала. Катерина виявилася неймовірною людиною, яка підтримує нас і надихає. 

Вистава відбувається у двох складах акторів, я грала у другому і дуже хвилювалася, адже мала на меті донести до глядача і свій біль, і світло спогадів, які не мають згаснути, і власних переживань. Прагну бути почутою, а не просто звучати.

— Чи змінилося щось у проживанні вашої втрати, коли про вашу творчість заговорили?

— Можливо, для когось мій приклад стане поштовхом до дій, як моя творчість дала мені сили. У своїх віршах я продовжую традицію пам'ятування. Не можна, щоб наші захисники залишилися просто світлинами на алеї або у граніті — цього так мало...

— У соцмережах ви ділитеся також своїми картинами. Розкажіть про це, будь ласка. 

— Люблю малювати — для мене це ще один спосіб проживання втрати. Почала з акварельних пейзажів, працюю з олійними фарбами на полотні.

— Чи згодні ви, що в суспільстві є неоднозначне ставлення до теми війни?

— Так, доводиться стикатися з різними людьми та думками. 

Щодо нашої громади, на мою думку, забагато уваги приділяють публічним заходам, а не усім це потрібно під час війни. Намість, ніколи зайвою не буде увага та допомога, наприклад, для ветеранів, котрих війна позбавила здоров’я та завдала фізичних обмежень.

— Після нашого інтерв’ю ви вирушаєте на ретрит для перезавантаження, організований для сімей ветеранів. Наскільки допомагають такі заходи?

— Дуже допомагають, адже збираються родини, які переживають однакову проблему: як жити з темою війни, яка назавжди змінює життя людей. Працюємо з психологами, маємо фізіотерапію, що сприяє поверненню до життя. Тут важлива зміна побуту, розмови з однодумцями, можливість зрозуміти і прожити свої емоції.

Зламана лялька з вирваним серцем,

Вже третій рік десь між паралельними,

Борсаюсь відчайдушно, шукаючи вихід,

Намагаюсь вже зовсім не зникнути,

Заповзти в куток, згорнувшись у клубок.

Як не дійти до крапки? Коли вже буде досить?

Не сталева я, з крові і плоті,

І болить мені так само, як вам.

Ліплю пластир забуття на рани, що не гояться.

Можете йти собі повз, якщо вам не болить,

Якщо ви обрали шлях бути непричетними.

А я хочу торкнутися кожної миті, 

Того життя, що могло бути, але його нема....

— Ви багато спілкуєтеся з жінками, котрі також зазнали втрат на війні?

— Так, у нас склалося коло спілкування, де ми підтримуємо одна одну. Час від часу збираємося, відвідуємо заходи, ходимо на кавусю.

— В одному з постів ви написали: «Роблю висновки, що більшість із вас воліють бути сліпими й глухими, сумно». Мова йде про байдужість людей? До чого саме?

— Тоді мова йшла про благодійний другий показ нашої вистави, коли я закликала долучитися до заходу і взяти участь у зборі коштів для ЗСУ — щоб зберегти чиєсь життя, щоб не з'явилася ще одна могила під синьо-жовтим прапором. Хотілося, аби якомога більше людей долучилися. Вдячна усім, хто нас підтримав.

Не хочу когось звинувачувати у байдужості. Мабуть, наша вистава особливо важка для тих, хто втратив. Не хочеться, аби ще хтось проходив цей шлях…

— Що вам найбільше допомагає на цьому шляху?

— У мене є слова: «І кожного дня я з собою у двобої, щоб кожного дня бути просто собою». Найбільшу підтримку маю від родини. Моя родина — це мама, чоловік та молодший син. Вони надихають творити, дихати і жити.

Допомагає також віра в те, що кожна людина приходить у цей світ із певною метою. Хтось рано згорає, щоб ми жили і берегли їхнє світло.

— Днями ви брали участь у вечорі авторської поезії «Словокрил». Як почувалися поряд із досвідченішими авторами?

— Трохи хвилювалася, бо маю замало досвіду публічних виступів. Сподобалася тепла атмосфера, прекрасні, талановиті люди. Такі зустрічі дуже надихають. Хочеться вірити, що колись і в мене буде авторська збірка, і що вдасться покласти на музику бодай один із моїх віршів .Маю знайомого співака з відомого українського гурту (називати його наразі не буду), з яким ми домовилися після його повернення з фронту написати неймовірну пісню.

— Ваш чоловік теж служить у ЗСУ. Важко пережити, коли обидва чоловіки з сім’ї проходять через фронт…

— Чоловік — військовий, наразі звільнений у резерв. Вони з сином пішли на віну у 2022-му році, з різницею у два тижні… Я залишилася вдома з молодшим сином, який подорослішав дуже швидко. 

Переживала за своїх хлопців так, ніби була там з ними. Це дуже страшно. Молилася за них, але, як показав досвід, не достатньо було лише молитви. Дуже важко жити з відчуттям провини, що недостатньо молилася за сина. Це змінює тебе і ти стаєш зовсім іншою людиною.

І вже так мало неба,

Й згоріли всі мости,

І кличуть вже до себе

Загублені світи.

Сплелись нейрони суті

В закручені дроти,

І ззовні все, як завжди,

Але зсередини — не ти...

— Світлано, дякую, що дозволяєте нам доторкнутися до власних емоцій у своїй творчості. 

— Дякую вам, для мене цей зв'язок дуже важливий.

Юлія КЛИМЧУК