«До цієї роботи не готують в університетах, і мало хто мріє про неї з дитинства»

У когось навіть думка про роботу в магазині ритуальних послуг викликає страх або бажання швидше змінити тему розмови. Смерть — тема, яку не прийнято впускати у повсякденне життя, поки вона не торкнеться особисто. Але є люди, для яких те, що пов’язане з останнім прощанням, — частина робочого дня. Вони щодня допомагають іншим пройти один із найважчих моментів життя, працюючи в ритуальній сфері.

Що відчувають ті, хто обрав таку незвичну для багатьох професію? Чи справді до неї можна звикнути? Про це — наша розмова з організатором ритуального сервісу Юлією Ємельяненко. На початку повномасштабного вторгнення вона переїхала у Звягель з окупованого Дніпрорудного у Запорізькій області, де 12 років працювала у сфері ритуальних послуг. Нині Юлія мешкає у Кам’янському на Дніпропетровщині — і теж знайшла роботу в цій сфері. 

— Юліє, у мережі доводиться бачити рекламу магазинів, де в оригінальний спосіб рекламують ритуальні товари — з незвичним позитивним вайбом. Це змушує багатьох з іншого боку подивитися на роботу в цій сфері. А коли ти сама до цього прийшла? 

— До цієї роботи не готують в університетах, і мало хто мріє про неї з дитинства. Я прийшла сюди, коли вже мала життєвий досвід, відчувши біль втрати після поховання мами. Тоді зрозуміла, наскільки важливими є люди, котрі допомагають в організації останнього прощання. Ми в такі моменти стаємо не лише пригніченими, а й розгубленими, земля у багатьох людей йде з-під ніг. І коли є людина, яка тобі все розкладе по полицях, підтримає, пояснить і організує важливі моменти, то це, погодьтеся, дуже важливо.

Смерть — те, чого не оминути нікому, хто приходить на цю землю. І якщо уникнути самого фіналу неможливо, то можна зробити так, щоб прощання було гідним, а люди відчували підтримку, а не цілковиту самотність. 

У свій час я зрозуміла, що зможу бути плечем, на яке можна спиратися, коли здається, що земля йде з-під ніг. Прийшла в цю роботу не тому, що люблю смуток, а тому, що вмію допомагати людям, коли їм найважче.

— Що допомогло тобі без зайвих хвилювань сприймати непросту атмосферу в ритуальній роботі? 

— На початку я працювала у магазині двоюрідної сестри. Коли йшла туди на роботу, то керувалася маминою фразою про те, що боятися треба живих, а не мертвих. Мабуть тому в мене ніколи не було з цього приводу жодних страхів чи побоювань. 

Коли ж у скорботі до нас приходять люди, то, звісно, я з ними і плачу, і переймаюся їхнім болем, без цього ніяк. При цьому, не втрачаючи контролю, роблю свою справу.

— Це справді дуже важлива місія, але коли стикаєшся з болем людських втрат, то наскільки вдається зарадити цьому? 

— З цим стикаюся постійно, щодня. Наскільки вдається зарадити? Настільки, наскільки це можливо. Повністю забрати чийсь біль втрати неможливо — смерть близької людини не можна «вимкнути» за бажанням. Але можна зробити так, щоб людина не залишалася з цим горем наодинці. Наше завдання — зняти організаційний тягар, підказати, вислухати, побути поруч. Якщо після розмови зі мною родичам стало хоч на краплю легше дихати — значить, усе зроблено правильно.

У більшості випадків це відчуваю. Цей внутрішній індикатор з’являється з досвідом. Коли бачиш очі людей на початку — розгублені, повні сліз і відчаю… І коли вони отримують допомогу в організації поховань, — відчуваєш вдячність. 

— Мабуть, все ж бувають випадки, коли відчуваєш і безпорадність?

— Так, звісно. Найстрашніша безпорадність — це коли батьки приходять ховати дітей. У такі хвилини розумієш, що немає у світі жодних слів, рішень чи дій, які могли б розрадити людей, зменшити біль втрати хоч на краплю. Проти цього горя безсилі всі… Усе, що залишається в такі моменти — робити свою роботу з максимальною делікатністю.

Утім досвід допомагає не завжди, коли йдеться про особисте. Коли помер мій батько, я так само була розгубленою, як наші клієнти, і мій досвід мені тоді не зарадив... Виручила кума, яка взяла на себе організацію поховання, за що я дуже вдячна.

— А чи трапляються нестандартні випадки, незвичні прохання в організації останнього прощання?

— Кожна сім’я і кожна доля — унікальні, тож за роки роботи я бачила дуже різні запити.

Іноді люди звертаються за допомогою у догляді за могилами. Через війну багато людей опинилися на відстані, за кордоном, і для них критично важливо знати, що пам’ять про їхніх рідних належно вшанована. Ритуальні служби беруть це на себе.

Серед запитів — прижиттєві замовлення майбутніх поховань. Загалом це — нормальна світова практика, яка у нас теж знаходить застосування. Люди заздалегідь купують ритуальні послуги для себе або замовляють собі пам’ятник, щоб не перекладати фінансовий, організаційний тягар на плечі рідних.

Бувають особливі побажання щодо прощання: від специфічних речей, які просять покласти у труну з людиною (улюблені дрібнички, листи, предмети захоплення) — до вибору ненав’язливої музики чи специфічного дрескоду. Намагаємося виконати побажання, що не суперечать професійній етиці.

— Дедалі актуальнішою стає кремація. За кордоном це звична справа, а в нас наскільки часто клієнти замовляють цю послугу?

— Під час повномасштабного вторгнення, коли багато людей мусили покинути свої домівки, це замовлення почастішало. Люди сподіваються повернутися додому, бажаючи привезти з собою прах померлих. Невипадково останньою волею часто є захоронення на рідній землі. 

Не для всіх, звісно, цей процес є зрозумілим. Приходять, запитують, що потім робити з прахом. Хтось бажає розвіяти останки з моста над річкою, хтось зберігає вдома, хтось біля останків близької людини має намір у пам’ять про неї виростити деревце... Кремують не лише людей, а й домашніх улюбленців. 

Якщо додати трохи гумору, то є анекдот. Мовляв, привозять додому прах тещі і донька каже, що мама хотіла, щоб його розвіяли на подвір’ї біля дому. А зять на це відповідає: «Ні, так не можна, а то вітер повіє — і мама знову буде в хаті». 

Звісно, у ритуальній сфері теж жартують. 

— Несподівані ситуації трапляються у вашій роботі?

У мене була історія, коли підписувала табличку на хрест і у цей момент зайшла бабуся купити скорботний вінок. Підходить вона розрахуватися і бачить табличку, яку я не закінчила підписувати. Із подивом каже: «То це ж моє ім’я та прізвище!» А я кажу: «Бабусю, тут нема кінцевої дати (сміється — авт.), тож не хвилюйтеся». Посміялися ми і розійшлися.

— Замовлення пам’ятників — окрема тема, адже їх встановлюють на довгі роки, і багато залежить від того, наскільки відповідально фахівці поставляться до роботи.

— Абсолюно згодна. Я приймала замовлення на виготовлення пам’ятників. Для мене це ніколи не було просто бізнесом чи шматком граніту. Ставилася до цього як до справжнього мистецтва. 

Ми підбирали кожну лінію на граніті, кожну деталь портрета так, щоб пам’ять про померлу людину увіковічнити максимально точно. Підхід тут завжди має бути особливим, адже зрозуміло головне: рідні прийдуть на кладовище, щоб відчути певний зв’язок. Близькі можуть дивитися на пам’ятник і відчувати, що доклали всіх необхідних зусиль, щоб місце поховання мало належний вигляд. А можна залишитися незадоволеним і щоразу, приходячи, відчувати смуток від непрофесійної роботи. 

Вважаю важливою свою професію. Усе залежить від того, наскільки ти свідомо ставишся до обраної роботи. Головне бути людиною на робочому місці. 

На мою думку, недобросовісних працівників не має бути в нашій професії. Багато людей після поховань повертаються, дякують — це і є індикатор професіоналізму.

— Що ж побажаємо один одному довгих і щасливих років життя. І дякуємо за вашу роботу.

— І я вам дякую за увагу. 

Юлія КЛИМЧУК