Бензопила

Борис сидів на колоді біля хліва і старанно мив бензопилу. Щоправда, спочатку він її сполоснув у болотяній воді, в лісі. Вчора під вечір. А тепер ланцюга мив соляркою.

Ірина, Борисова дружина, йдучи доїти корову, здивовано подивилася на чоловіка, ще зранку ніби якогось причумленого, хихикаючи спитала:

— Ніколи не бачила, щоб ото бензопилу мили!

Борис на дружину навіть не глянув, якось мляво махнув рукою й пробуркотів:

— Ірко. Йди роби свою роботу.

— Хм… Якась муха вкусила?

Чоловік уже гаркнув:

— Іди, кажу, куди йшла!

— Та йду вже. І справді щось укусило.

А коли поверталася з дійницею з хліва, спитала:

— Снідатимеш?

— Ні.

— Хм… Щось Степан не йде. Чи ви по дрова вже сьогодні не поїдете?

— Не поїдемо.

— Чого?

— Ірко! Двері в хату бачиш?

— Хм…

* * *

Степана ще після вчорашнього вечора непокоїла думка щодо поїздки до лісу, тому вкотре перепитав Бориса:

— Ти точно домовився з лісником про дрова?

Старшого брата ці перепитування вже почали дратувати:

— А хіба коли я брав щось без дозволу?

— Було ж якось…

— Ти про оті трухлі кругляки? Так про них у Петровича й питати не треба.

— Чого?

— Бо не треба! — гаркнув Борис.

Степан на це тихо відказав:

— Ну… добре.

— «Добре»! Давай, пий. Не затримуй тару. Бо їхати треба.

Борис також випив, нашвидку закусив, а відтак зібрав наїдки і пластикову півторачку самогону в пакет, і по-

їхали тракторцем лісовою вибоїстою дорогою, устеленою жовто-багряним листям.

Різали бензопилою ті дерева, на які поставив карб лісник Петрович. Різали сосну. Сухостій. Проте деревила була ще міцна, суха, придатна для опалення.

Причіп був невеликий, тому й швидко завантажили його сосновими метровками.

Аж тут за молодим дубнячком загудів ще якийсь трактор.

— Петрович, — усміхнувшись, мовив Борис.

Це й справді був лісник. Поздоровкались.

Петрович, оглядаючи причіп із дровами, прищурився, а відтак поцікавився:

— Різали тільки сухостій?

— Пет-ро-вич, — протяжно і наче ображено проказав Борис. — Я вас колись обманював?

— Гаразд, гаразд, — примирливо відказав лісник і наче заклопотано додав: — То що, Борисе. В суботу ту ділянку, що домовлялися, виораєте?

— Звичайно! Домовилися ж. — І, реготнувши, Борис додав: — Бартер! Ти мені — я тобі!

Степанів дотеп Петрович сприйняв ніяк. Натомість поцікавився:

— Це друга ходка чи перша?

— Перша.

— Гаразд.

Попрощавшись, лісник пішов до свого тракторця.

Степан весь час стояв осторонь і до розмови брата з Петровичем не встрягав. Мав таку натуру.

* * *

Розвантаживши дрова на Степановому дворі і поспіхом пообідавши (Степанова дружина саме борщу приготувала і вареників із картоплею), Борис підганяв брата:

— Вперед! Треба до вечора й мені ходку зробити.

Однак Степанова Галина, бачивши, як Борис апетитно наминає вареники із шкварками, припрошувала:

— Борю. Та встигнете. Поїж ще вареничків.

Борис грайливо відказував:

— Ось привеземо другу ходку. Мені. Тоді загляну. На варенички.

* * *

Дорізали відкарбовану сосну. Однак трактор ще не вантажили.

— Чого, Борю, чекаємо? Вантажимо.

Борис зикнув на брата, щоб мовчав, а сам прислухався до лісу.

— Наче тихо.

— А що? — невторопав Степан.

— Нічого. Зріжемо онь того дубка. На низ причіпа покладемо. А зверху сосною прикриємо.

Степан стояв і не рухався.

Борис гаркнув:

— Чого стовбичиш?

— Так… Петрович про цього дубка, мабуть, знає.

— І що? Хай докаже, що ми його пильнули, хе-хе.

Борис запустив двигун пилки.

Однак Степан, ставши спиною до дубка, твердо і голосно проказав:

— Ні! Не різатимемо цього дубка!

Борисові очі настільки вилізли з орбіт, що вони ось-ось вистрибнуть із очниць. Таким брата він ще не бачив.

— Стьопо. Ти що, з глузду з’їхав?

— Не дам!

Бориса це настільки збісило, що він вирішив налякати брата бензопилою. Махнув нею просто перед очима Степана.

Той не поворухнувся.

Борис в люті махнув бензопилою ще раз. Та не розрахував. Рухливий ланцюг пройшовся… по братовій шиї. Бризнула кров.

Степан схопився за горло. Хотів щось сказати, але тільки прохрипів, бо кров линула з його рота.

* * *

Борис дибав ділянкою до трактора, волочучи за собою бензопилу. Злісно-нервово говорив сам із собою:

— Сам… Сам винуватий! Дурень! Чесний-праведний!.. Ні, я знову сидіти в тюрмі не хочу (Борис уже сидів, за розбій). А посадять, як пить дать. Доведи, що це трапилося випадково. Та й за необережність також садять. А це, певне, на добрих років п’ять-шість. — І ще дужче гнівався Борис: — Та які п’ять-шість?? Не доведеш, що випадково. Свідків нема. Хто повірить, що випадково… по горлу? Дурня. Що ж його робити? Що його робити, га?!. Ох, ідіот… Довбана пилка!

І Степан щосили гахнув бензопилою об землю. І тут помітив на траві краплі крові. Жахнувся: «Це ж із пилки?»

* * *

Брата Борис поспіхом закидав листям у лісовій ямі, подалі від сосняка. Тимчасово. Пізніше, коли трохи все втихне, думав перепоховати Степана надійніше.

Не вийшло. Сварку братів і її фінал випадково… бачила пенсіонерка, мешканка з того ж села, що й брати. Вона в цей момент збирала пізні опеньки, і з-за кущів усе бачила.

Та й ретельно вимити бензопилу Борис не зміг. Хоч інструмент і здавався ідеально вимитим, але частинки крові експерти таки виявили.

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінені)