«Коли ти мене вже уб’єш?»

Ольга ходила садом і сумно розглядала стиглі яблука на траві.

— Урожай збиратимеш? — почулося з-за паркану.

Ольга підвела голову.

— А, Леся.

— Привіт!

— Здраствуй!

— Чого така зажурена? Воруши свого Павла. Ще день-два і всі яблука обсипляться. Шкода.

— Його допросишся.

— Ми на річку збираємося. На шашлик. Не хочете за компанію?

— Мій уже нашашличничав. Ледь у хату заліз. Дрихне — гарматним пострілом не піднімеш.

— Н-да. То це… Хай собі дрихне. Сама йди.

— Сама?.. А втім… Коли ви йдете?

— Та вже зараз.

— А де будете?

— Біля старих верб. Де джерело.

* * *

Ольга намагалася ступати тихо, щоб не розбудити Павла, котрий спав на тапчані у веранді.

Проте на рип дверей чоловік рорзплющив ліве посоловіле око (спав на правому боці).

Ольга кивнула головою, мовляв: що?

Однак Павло, витягнувши губи трубочкою, заплющив око.

Ольга тихо пройшла вітальню, накинула на плечі легку кофту. В холодильнику, на кухні, вкинула до пакету деякі продукти і так само легким кроком вийшла з хати.

З Хоменками, Лесею та Степаном, ще було подружжя Левенчуків, Григорій і Людмила.

Горіло багаття. Проте шашлики вже давно були готові, і Степан заходився нанизувати на шампур шматочки підсмаженого м’яса, щоб нагріти його для Ольги.

— Сідай, сусідонько, ось на брезент, — гостинно запросила Ольгу Леся. Стьопо! Наливай!

— Зараз. Хвилинку. Нагрію ось смакоту.

…Передвечір’я було теплим. Бабине літо радувало, сорокаградусний «підігрівач» піднімав настрій, спонукав до розмов, спогадів, навіть будування якихось планів.

Григорій підсунув шпильку:

— А що твій Павло, Ольго? Невже добровільно не скористався таким моментом?

Ольга з осудом подивилася на Григорія.

Леся, аби не розгорілася сварка, суворо глипнувши на сусіда-балабола, кивнула в бік заходу:

— Подивіться, яке велике сонце! Ось-ось і закотиться за верби.

— А завтра знову викотиться, — вдаривсь у філософію Степан. — Тільки вже з іншого боку. І так віками. Тисячоліттями. Мільйони років. Тільки нам, на жаль, цього не бачити.

— Так, Степане, наливай! — перебив приятеля Григорій. — Побачимо сонце. І через століття. Тільки в іншому перевтіленні.

— Ти віриш у реінкарнацію душі? — з осмішкою спитала Леся.

Григорій серйозно відказав:

— Звичайно вірю! Тоді навіщо це все? Навіщо людина жила-жила, а потім безслідно зникла. Ні, там, після життя земного, таки щось має бути.

Степан, гигикнувши, вставив:

— Рай і пекло!

Поволеньки сонце ховалося за кучеряві верхівки верб. Компанія відпочівальників жартувала, сміялася, іноді виникали суперечки.

Життя…

* * *

Було близько десятої вечора.

Павло вже не спав. Нервово вештався кімнатами.

Коли в хату ввійшла Ольга, він мало не з кулаками кинувся на дружину.

— Де була? — зі злістю кинув.

Ольга нічого не відповіла. Зняла з себе кофту, кинула на стілець.

— Я знаю, де ти була. — Павла вже тіпати почало. — На річці була. Дочка Хоменків сказала. Я тебе в них шукав.

— Навіщо?

— Як це?.. Ти моя жінка, чи хто?

— Чи хто.

— Та-ак. З ким у кущі ходила?

— Що?

— Я відчуваю, що все не так просто пройшло.

— Треба було не спати. А разом іти.

— А ти сама не маєш права ходить.

— А ти — маєш?

— Я — маю. Я — чоловік!

— І хто тобі дав такі права?

— Не виводь мене!

— А то що?

— Уб’ю!

Павло вже не раз погрожував дружині вбивством. Ольга не вірила, що чоловік на таке здатен. Тому зіронізувала:

— І коли ти мене вже уб’єш?

Павло скреготнув зубами. Підбіг до столу. Схопив довгого кухонного ножа. Знову пібіг до дружини.

— Не зли мене, хвойдо!

А Ольга навмисне под’юджувала чоловіка:

— Ну, вбий, убий.

Павло широко розкрив очі і блискавично всадив ніж дружині в груди.

Ольга зойкнула. Тепер у неї збільшилися очі. Від здивування. А затим, задумливо всміхнувшись, дружина почала присідати.

Павло спочатку не повірив, що таке вчинив із дружиною. Швиргонувши на підлогу закривавленого ножа, Павло підхопив Ольгу під руки.

— Олю. Ну, чого ти? Олю. Я не хотів… Я…

— Пусти. Болить.

Однак Павло поволік Ольгу в кімнату. Поклав на ліжко. А потім заметався з кутка в куток. Що робити? Кинувся до найближчих сусідів, до Хоменків. Тіпаючись, у кількох словах сказав, що трапилося.

— Як ти міг?! — рявкнув Степан. — «Швидку» викликав?

— Н-ні.

— Ідіот!

…Врятувати життя Ользі лікарі вже не встигли. Вона зійшла кров’ю.

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінено)