Білі мухи…

— Агов!.. Є хто живий?.. Нема живих?

Поряд затарабанило. Гавк-нуло. А відтак спитало:

— Знову лихе тебе принесло? Чого треба?

— Івана.

Від буди пролунало:

— Ну, я — Іван.

— А… Я ж бачу, ніби Іван. І голос ніби схожий. Тільки ось морда в тебе собача. Тузика твого. Чи це Тузик? Але на Івана схожий. І погавкує.

— А я і є Тузик. І я є Іван.

— Тоді ясно. Кажуть, що домашні тварини з часом стають схожі на своїх господарів. А ось про те, що ще й балакать починають, — нічого не казали. А мене, Тузику, моя Зойка з дому вигнала.

— Кепська твоя справа.

— Умгу. Каже, кинеш пить, Марко, тоді й прийдеш. Легко сказати «кинеш». Я уявити собі не можу… Ну, кинув пити. А як жити далі? Не уявляю. І куди мені тепер іти, Тузику? Чи ти Іван?

— Яка різниця?

— Умгу. Пустиш до себе хоча б на ніч?

Тузик здивовано подивився на свою буду. Тоді сказав:

— Не помістимося. Житлова площа малувата.

— Ага. Ти так?! Кидаєш мене? Свого друга?

— Дружбана по чарці.

— Хм… Ти ба, як заговорив. Ніби реально непитущий. Хм!

Задзвенів ланцюг. Тузик почалапав до своюї «житлової площі». Заліз до неї. І лише звідти глипав на Марка своїми очима-гудзиками.

* * *

Всю цю комедію на телефон знімала Тетяна. З-за старої яблуні свого саду (до речі, вона і розмовляла з Марком, змінивши свій голос на грубуватий, чимось схожий на Івановий).

«Ото прикол! — потішно думала Тетяна. — Покажу своєму Іванові. А то також доп’ється до «білих мух». А не подіє — прилякаю. Зніму його п’яним в дупель, а потім тицьну відео в пику, і скажу: Не перестанеш бухати — станеш героєм Інтернету!»

А вголос сказала:

— Іди додому, Марко.

— Ноги не несуть, — мляво озвався Марко, пильно придивляючись на Тузикову ску-

йовджену голову в буді. А відтак додав: — Я тут ляжу. А потім піду. У світ широкий. Ох, який він ш-шир-р-окий…

* * *

Тетяна попрямувала до хати. Подивитися, як там Іван. Він також сьогодні прийшов добряче напідпитку. Мабуть, із Марком десь у кущах чаркували.

А тим часом Іван сидів біля вікна. В позі йога. І… говорив з котом, який сидів на підвіконні. Чорно-білий, широко розкривши очі, уважно слухав свого господаря.

А Іван говорив:

— От житуха в тебе, Барсік. Малина! А я тут, на підлозі. Сиджу. Мучаюсь. Голодний. Холодний. Та пусте. А ти, Барсику, вредний. Навіть, я сказав би, настирний. Бумеранг! Я тебе викидаю у двері, а ти за хвилю вже ходиш по хаті. Я тебе викидаю у кватирку, а за якусь часину ти вже розчалапуєш по хаті. І головне, кватирка і двері зачинені. Крізь стіни ти проходиш чи що? Чого глипаєш? Знову надумав щось вкрасти з холодильника? Як ти його тільки відкриваєш, га?

А тут на поріг — Тетяна.

«І цей балакає!» — У грудях їй війнуло холодком.

А вголос сказала:

— Лапою відкриваю! Холодильник.

Іван різко повернувся.

— А… Ти. Чого репетуєш?

— Умгу, — зметикувала Тетяна. — Ще не зовсім із «білими мухами».

* * *

Марко, згорнувшись калачиком, спав біля сараю. За собачою будою. А коли прокинувся, трохи змінив дислокацію. Обнадійливо мовив до собаки:

— Іване. Вилазь із буди. Поговоримо.

— Ти чого, Марко? — спитав Іван, щойно підійшовши до сусіда, котрий стояв на чотирьох кінцівках.

— А-а. Ти вже скинув ланцюга?

Саме в цей момент з-за рогу будинка нявкнула Тетяна і тут-таки заховалася за ним.

Іван пригадав якийсь розмитий «діалог» із котом, гірко подумав: «Мда, треба зав’язувати».

Микола МАРУСЯК