Фатальна помилка далекого родича

Не минуло і кількох тижнів після смерті Назарового батька, як у їхній хаті несподівано об’явився Свирид Артамонов, якийсь материн родич. Чолов’яга років сорока п’яти. Дебелий такий дядько. Постійно налисо голив круглу, мов казковий Колобок, голову. Хоча той Колобок був простакуватий, наївний. А цей — із хитрими, заздрісними очима. І постійно родич чимось невдоволений…

Мати, Павлина, родича прийняла гостинно. Очевидно, спокусилася на чималенькі баули і повні грошей кишені.

Вечора не чекали. Відразу ж заходилися відзначити «щасливе» прибуття на безпечні простори. Хоча й умовні.

— Думав, не виїду з того пекла, — за столом бідкався Артамонов. — Саме, песиголовці, бомбили. Отими, «кабами».

— Лишенько яке, — співчутливо похитувала головою Павлина.

— А у вас тут тихо. Рай!

— Та де там рай, — щось пригадавши, Павлина замислено махнула рукою. — Буває і ракети літають, і дрони. Неподалік і тут не раз вибухало.

— Та ваш чудовий куточок не зачепило.

— Поки Бог милував.

До кухні ввійшов Назар.

Артамонов одразу насупився. Та, вловивши на собі пильний Павлинин погляд, осміхнувся. Награно підбадьорено спитав у хлопця:

— В армію ще не беруть?

— Роками ще не вийшов, — замість сина відказала мати.

Артамонов запропонував Назарові:

— Вип’єш?

— Вип’ю.

— Козак!

Мати, підставляючи третю чарку, гордівливо сказала:

— Двадцять три недавно стукнуло! 

Артамонов перехилив чарку, крякнув.

— Хух! Міцна! Н-да. Ще не заберуть Назарку. Якщо сам не захоче підписати контракт. Чи добровольцем піти. Га?

— Час покаже, — буркнув Назар і теж випив гірку, налиту далеким родичем. Відтак хлопець поспіхом схопив зі столу кілька кілець копченої ковбаси, скибку хліба і погнав із хати.

А настуного дня мати сказала синові:

— Свирид Петрович поки поживе у нас. Сам знаєш, яка зараз обстановка на Донбасі. Та й дім його постраждав. Майже весь зруйнований.

— А де його жінка, діти?

— Вони з перших днів війни евакуювалися… До Польщі. То ти не проти?

— Чого?

— Що наш родич поживе у нас. У нього є заощадження. Підмога буде. Може, й на роботу ще захоче кудись влаштуватися.

— Якийсь він потайний.

— Війна, Назарко. Війна.

Назар здивовано відказавав:

— Війна тут ні до чого. Та й навряд він на роботу піде. Якийсь він надто випещений.

— І словечко ж знайшов. До речі, Свирид Петрович на твого батька схожий. Характером.

При згадці про покійного батька Назар важко застогнав і кинувся надвір.

…Назарів батько, чоловік Павлини, рано пішов із життя. Через хворобу. Та разом із тим, процес відходу у засвіти пришвидшила і Павлина. Коли чоловіка, Петра, важкий недуг звалив у ліжко, дружина, мов здуріла, загуляла. Бувало, на ніч не приходила додому. А коли заявлялася, продовжувала гучні гулянки. До хати приходили якісь незнайомі чоловіки, жінки.

За батьком тоді доглядав Назар…

Наступного дня, мало не зранку, застілля продовжилося.

А третього дня мати, не обмовившись і словом, кудись зникла.

За чаркою в кухні сидів сам родич.

Назар смажив на газплиті картоплю.

— Дивись, не пересоли, — буркнув Артамонов, мов повновласний господар будинку. — Сам знаєш: недосол — на столі, а пересол — на голові! Ги-ги!

Назар промовчав.

Родич кивнув на пляшку:

— Налить?

— Ні.

— Ну, дивись Мені більше буде. Ги-ги!

* * *

Із кожним днем родич робився все злішим і нахабнішим. Примушував Назара готувати сніданки, обіди, вечері. А згодом почав штурхати хлопця то в плечі, то в груди.

А одного разу цей бугай відлупцював Назара.

Мати все бачила (об’явилася вдома), мовчала. Подекуди навіть схвалювала дії родича. Мовляв, правильно робить, виховує безбатченка.

І Назар не витримав. Підговорив друзів влаштувати процес «виховання» родича.

Якось увечері хлопаки добряче віддубасили Свирида Петровича, коли той ішов «до вітру». Спочатку він кілька тижнів лежав у лікарні, потім дозализував рани вдома. Тобто, у Павлини.

Хлопців половили. Та Назар усе «взяв на себе».

Отримав чотири роки колонії.

* * *

Через півтора року померла Павлина.

Вулиця шепотілася: «Згоріла від горілки».

Ось тепер Артамонов і справді зробився повновласним господарем садиби.

Не минуло й сорока днів після кончини Павлини, Свирид Петрович посватав молодичку, одиначку Людмилу, із сусідньої вулиці.

* * *

На материні похорони Назара не відпустили…

«Шановний Свириде Петровичу, — писав пізніше листа родичеві Назар. — Мені дуже жаль, що я не зміг приїхати на материні похорони. Не моя вина… Але я вас дуже прошу. Навіть благаю. Збережіть мій «ноутбук». І всі мої речі. Телевізор-плазму також збережіть. То все купував мій батько. Це пам’ять про нього. Ви повинні мене правильно зрозуміти. І взагалі. Хай усе лишається у моїй кімнаті так, як було.

Я ще вам напишу…»

* * *

А тим часом заощадження у Артамонова закінчилися. А тут ще молодичка зі своїми забаганками…

Словом, ноутбук, телевізор-плазму і всі Назарові речі родич продав. Та хоч би тільки це… Цей нелюд продав навіть будинок. Як це йому юридично-документально вдалося — ніхто не збагнув.

* * *

Був пізній вечір. Подвір’я Людмили. Під крислатою грушею, за столом, сиділа весела компанія.

Щось відзначали.

Людмила голосно реготала. Свирид Петрович все припрошував гостей випити, закусити.

Це все бачив Назар. Він стояв за стовбурами яблунь у кінці садка. І скреготів зубами. Йому уривався терпець поквитатися зі своїм кривдником.

Як? Він ще не знав. Але відгамселити родича руки свербіли. І відгамселити так, щоб запам’ятав на усе життя.

Гості розійшлися далеко за північ.

Людмила прибирала стіл.

Артамонов пішов до кущів. У садок. Коли ж побачив, як від одного із яблуневих стовбурів відділилася тінь, аж пополотнів. А, придивившись, неабияк здивовано-налякано проказав:

— На-зар?!

— Як бачиш.

— Відпустили? Невже чотири роки так швидко минули?

— Минули.

— А я думав, що тебе звідти… На фронт зразу…

— Сволота! Покидьок!

— Ти чого, Назарчику?

— Я ж тебе просив. Благав. А тепер мені ніде жити. Я став жебраком.

Родич придуркувато посміхнувся. Придуркувато порадив:

— А ти до війська йди. Там платять добре. Поки перекантуєшся. А там щось придумаємо. 

— Ну і потвора ж ти.

Артамонов помітив, як Назарова рука потяглася до стовбура старої яблуні. Родич відчув недобре і з переляку різко розвернувся, щоб утікати. Та сильний, болючий удар по спині звалив його з ніг.

А Назару образа душила все його єство. Він бив родича за матір, за дім, за його такий дорогий йому «ноутбук»… Назар гатив і гатив кілком Артамонова.

Вже трохи згодом заспокоївся. «Невже…» Перевірив пульс у Свирида Петровича.

Той не виявляв ознак життя.

Назар гірко подумав: «Вбивати я його не хотів. Ні, не хотів…»

І тут раптом позаду пролунав несамовитий крик.

То була Людмила.

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінено)