Васька-Міцний горішок

Катерина одразу помітила, що Василь хильнув у підсобці.

Дочекавшись, поки вийде з магазина останній покупець, вона склала цупкі пальці в масивний кулак і грізно показала його чоловікові:

— Ще раз, Васька, ковтнеш — спробуєш оцього!

Чоловік почав заприсягатися:

— Присій-бо! Ні сном, ні духом!

— Та я тебе, як облупленого, знаю. Ще мені тут брешеш? Приб’ю зараз гада!

— Ну, трохи перехилив. Щось мені не той…

— Пить менше треба! Повторюю, Васька. Якщо ще раз до кінця робочого дня хильнеш…

— Все. Затямив. Окей. Більше ні-ні. А ввечері можна?

— Иииии-и… Можна.

* * *

Василь Катерину побоювався. Рука в неї важка. Та й тілом… Василь називав її Гераклом. А іноді Горгоною. Про себе, звичайно, називав. Бо, якби почула це Катерина, то було б непереливки.

Сам Василь невисокого зросту. Худорлявий. Тож, контраст між подружжям Гальчуків досить вражаючий.

Василь часто з гіркотою на душі пригадував (особливо за чаркою, на самоті): «А брав таку тендітну. Як ту лозиночку. І чого її так рознесло? Від сала чи що? Було якось їла його, як шоколад!»

І після таких думок Василь одразу різко озирався на двері, чи не сказав він це вголос?

Невелику торгову точку Гальчуки тримають шостий рік. Катерина була за продавчиню, Василь — підсобником.

Виторг був. Жили небідно. Живність таку-сяку мали, за котрою, в основному, доглядали діти. Два сини, шістнадцяти і двадцяти років. І дочка на виданні.

* * *

Перед закриттям магазину зайшов ще один покупець. Катеринина сусідка Ірина Сікорська.

І майже з порога:

— Чула, Катю, новину?

— Ні, не чула. А яку?

З комірчини висунувся Василь:

— О! Зараз сороки заскрекочуть на всю іванівську!

— Згинь! — зацитькала Катерина.

Василь слухняно «згинув».

— Ну що там, Ірочко?

— Сьогодні вранці якийсь лисий придурок із відстобурченими вухами напав на приїжджу жінку. Біля зупинки. Хотів вирвати в неї сумочку. Та Вітя-спортсмен завадив. Ну, син Шинкаруків.

— Та знаю, знаю. І що?

— Саме в той кульмінаційний момент Вітька проходив мимо. Погнався за нападником, проте той шмигонув у кущі за дорогою. А там болото. Ну, Вітька далі вже не переслідував.

Катерина важко зітхнула:

— Такий час переживаємо.

— До чого тут час? — на підвищених тонах кинула Сікорська. — Ідіотів у всі часи вистачало.

— Може, й так. Може, й так. Щось хотіла?

— Та хліба. Мій не купив сьогодні.

* * *

Катерина вже збиралася вийти з-за прилавка, коли до магазина увійшов лисий, опецькуватий молодик.

Катерина одразу звернула увагу на його відстобурчені вуха.

Молодик поводився ніби нерішуче. Озирався. Швидким зором окинув прилавки. Праву руку він тримав чогось за спиною.

Він повільно рушив до Катерини.

Жінка хотіла кликнути Василя та голос чогось зник. Куди й сміливість і крутий норов її й поділися.

А той, наблизившись, коротко кинув:

— Бабки на прилавок.

— Ш-що?

— Гроші давай!

— Ва…  Вась-сю…

Катерина ці слова проказала впівголоса. Навряд чи Василь почув їх у тій підсобці.

«Мабуть, морда, дрихне» — ще встигла подумати Катерина і після цього знепритомніла, повільно посунувшись на підлогу.

А ще в останні секунди десь у голові у жінки також майнуло: «Ось що цей гаспид тримав за спиною».

А тримав лисий… простий совок. Ним він двічі і вгатив продавчиню по лобі.

І навіть дивно, як така міцна статурою, витривала, крута характером Катерина звалилася від якогось совка…

А тим часом капловухий розбійник перегнувся через прилавок, намагаючись відкрити шухляду із денною магазинною виручкою.

Саме в цей момент із підсобки вийшов Василь.

— А це що за кіно? — Вирячився Василь і чогось весь витягнувся, наче намагався собі додати зросту. — Ти хто? Катя де?

Лисий, насупивши брови, мовчки схопив із прилавка совок і бідбіг до Василя.

— А ти хто такий? — вже сердито спитав Василь.

І тут же отримав совком по лобі.

На відміну від дружини Василь після удару здивовано проказав:

— Ух ти!

Лисий знову влупив Василя по лобі.

А Василь учергове:

— Ух ти!

Нападник гахнув утретє.

І незворушне:

— Ух ти!..

— А що це тут у вас таке діється? 

Це до магазину зайшов пізній покупець, дід Петро. Ще хвилю, і він збагнув, що до чого. Він намертво заблокував собою двері, коли бандит спробував вислизнути надвір.

Із горем наполовину, але Василеві і дідові Петру вдалося злісного грабіжника повалити на підлогу і зв’язати.

Ось тоді з-за прилавка висунулася причумлена Катерина.

* * *

Катерина хвалила Василя:

— А ти, Васько, міцний горішок! Реноме своє захистив відмінно!

— Що?

— Честь свою, кажу, захистив по-геройськи!

— А-а. І твою також.

— І мою.

— З тебе могорич!

— Та добре вже.

— Потрійний!

— А не луснеш?

— Ну, я ж, того, не один. З дідом Петром разом воювали. Що, діду, перекинете чарочку?

— А я що, лисий, ги-ги?!

Катерина суворо зауважила:

— Так, чарка потім. Зараз поліція приїде. Тож, щоб були, як огурчики мені!

* * *

А «міцний горішок» з того дня так і прилип до Василя.

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінено)