«І нехай вони показяться!»

Подружжя Лизанчуків зрештою полягало. В ліжко.
Та не спиться.
Арсен коротко прорік:
— Подія!
Настя повернула до нього голову:
— Яка подія?
— Так, «сам» же з візитом до нашого Звягеля нагрянув.
— Подія.
— До них іде, Настуню.
— Йде, Арсенчику.
— А ти, Настю…
— Що?
— Ну, за «тих» чи за «тих»?
— За тих.
— За «тих» — це яких?
— За яких ти проти.
— Да-ааа… І що вони доброго зробили? Твої?
— А твої?
— Мої — ого-го-го! А твої?
— А мої — ух-ух!
— Що — «ух-ух»?
— Нормальне «ух»! А твої вже були. І що маємо?
— Так і твої були.
— Мої були недовго. А твої там, мабуть, ще з пелюшок сидять. І підгузки протирають.
— Зате досвід мають. Тепер, як двинуть!..
— Уже двинули… А мої сказали — і зроблять!
— Що?
— Газ безплатно! Зарплату європейську! Роботу всім! Захист простих і чесних...
— Хе!
— Ну, а твої що?
— Обіцяють Крим і Донбас повернути.
— Ооо… Ну твої і загнули!
— А ще — москаля Хутін Пуя виловити і на Колиму заслати.
— Оооооооо… Ну і йо-олопииии.
— А «Золотого батона» — у космос закинути.
— Навіщо це??!
— Щоб полетів у безвість.
— Оооооооооооооо… Точно твої ненормальні! І ти — також.
Образився Арсен. Набурмосено відвернувся до стінки. Важко засопів.
Настя ласкаво пригорнулась до нього. Промуркотіла:
— Арсенчику.
— Ум. Не лізь.
— Ну, Арсенчику. Давай помиримося.
— Не хочу.
— Ну, вибач.
— Ні.
— Я не зо зла сказала.
— Умгу.
— Ну, обернися до мене. Пригорнись. Цьомни. Га? Пригорнись. Я така хороша.
— А я?
— І ти хороший. І нехай вони всі показяться!
— А й справді.
І за мить Арсен потягся до дружини.
А ще за хвилю вимкнулося світло...