Ювілей керманича освітянської профспілки

Наше бурхливе, неспокійне сьогодення, сповнене викликами часу, постійно вимагає пошани, поваги, уваги до людини. Освітянська профспілка, як громадська організація, альтернативи якій поки немає, працює заради людей і для людей. Організована ще в 50-ті роки ХХ ст., не зраджує, а виконує своє захисне кредо. Зрозуміло, що її рейтинг через різні об’єктивні і суб’єктивні причини дещо знизився. Але зі своїм керманичем В.І.Неуком не втратила свої позиції, а організовано, злагоджено, шляхом єдності і солідарності, вирішує галузеві питання, відповідно до діючого законодавства, не порушує законів, що стосуються соціально-економічних проблем, не забуваючи про моральний і духовний стан членів профспілки.
2 квітня життєве табло Василя Івановича Неука висвітлює ювілейну дату — 75-річчя від дня народження. Весняний день, що ніжно приголубив своєю ласкою проміння, подарував матусі синочка, якого назвала ім’ям святого Василя, яким ще в давнину називали слов’янських князів, а ще містить корінь квітки — васильки. Давним-давно Гомер промовив звучні слова, але, висловлене залишається правдою: «В первый миг по рождении каждый имя, как сладостный дар, от родных своих получает». Усе наше життя пов’язане з іменем, з ним зростаємо, досягаємо мудрості. Василько — Вася, Василь, Василь Іванович — досягнувши світлої ювілейної дати, заслужив високе ймення — Людина, став непересічною Особистістю.
Життя — це доля, а доля — це життя. Кожен з нас часто замислюється: що ж таке доля, хто її визначає? Це питання хвилювало і ювіляра. Власною працею, розумовою діяльністю долав життєві сходинки. Народне прислів’я: «Дотоки зростаєш — дорогу життя прокладаєш» проливає світло на ті дороги, що стали його життєвою долею. Людське життя — як криниця. Чим довше живе людина, тим глибша її криниця. Глибока криниця Василя Івановича відкриває його прекрасний світ, в якій бачиш Боже творіння — Людину, яка ввібрала в себе невтомну працю, чистоту помислів, віддзеркалення життєвої мудрості.
А все починалося з дитинства батьківської хати, малої батьківщини с.Липники, Лугинського району — кожному мила своя сторона, яка на все життя залишається найдорожчою. Тут у дитяче серце переливалась любов матері-вдови (батько з війни не повернувся), любов двох братів і сестрички, котрі були надійними помічниками, доглядаючи маленького братика. Повоєнне дитинство в селянській родині, сповнене матеріальних нестатків, як і моральних, ще більше об’єднувало родину працею — обов’язків усім вистачало, але вистачало і любові, і доброти, підтримки, що стали визначальними у подальшому житті.
Золоте Відродження змалювало людству Мадонн, які дивляться у вічі на віки. Сільські «мадонни» звалися Катеринами, Одарками, Ганнами, Парасками… За влучним висловом Остапа Вишні, ці прості сільські мадонни були набагато «професоріші» за глибокодумних своїх сучасників. Впевнено стверджую, знаю, що син Василь на все життя зберіг у своєму серці образ матері. На його устах і серці сум материнських очей, яка самотужки долала всі життєві труднощі, материнські шорсткі м’які руки, як втілення ніжності від їх доторку, що лягали на його голівку, тихий, заспокійливий голос, що бринів, наче джерельний струмочок. Немає нічого святішого і безкорисливого від любові матері — основи всіх людських чеснот, любові, яка нічого не вимагає, а завжди дає. Ця любов спонукала до праведного життя, навчила висого цінувати людську гідність, чесність, роботящі руки, працю. Кожний приїзд сина до матері випромінював світло в її душі, що надавало життєвої наснаги. Людина завжди відчуває єдиний зв’язок — бути вдячним сином тієї землі, яка проклала життєву дорогу.
Життєві сходинки складалися поступово: успішне закінчення школи, мрія далі вчитися. Обов’язок перед родиною, відповідальність перемогли — залишився в селі, одержав важливу посаду — доручили коней. Пам’ятає науку матері: хто на землі стоїть, той не впаде, вона тебе не зрадить. А справедливо кажуть: у житті, як на добрій ниві. Хороші люди давно помічали у ньому творчий неспокій, дописував у районну газету, багато малював, а ще й красиво співав. Так і порадили мамі, щоб її син вчився далі. Мама серцем відчувала, що найменший син — схильний до знань, завжди замріяний, і дала свою згоду. Навчання в Житомирському інституті на фізико-математичному факультеті перервалося службою в армії, а після служби — знову навчання.
1968 рік для Ювіляра пам’ятний тим, що почалася у життєвій долі нова сходинка — стежинка, яка привела на Новоград-Волинщину. Вчителя фізики Ярунського технікуму одразу запримітили, і вже в 1970 році обирають першим секретарем міськкому комсомолу, завдяки організаторським, діловим якостям.
Далі стежина перейшла на партійну роботу у міську владу. Так життєва доля і донині тісно переплелася з нашим містом. Слід зазначити, що всі життєві сходинки долав самотужки, завдяки відповідальному ставленню до роботи. На моє переконання, в першу чергу, діяння людини пізнаєш у вчинках. Завжди ловлю себе на думці: людина стає Особистістю, що ввібрала в себе чисту совість, чисте сумління, невтомну працю. Це — той моральний стержень внутрішній, який додає сил і енергії. Так і піднімався життєвими сходинками, не вдаючись до яких-небудь зв’язків, лише відчуття відповідальності справі, якій себе присвятив, пам’ятаючи, що життя у всій багатогранності — благословенне, яке треба прожити з гідністю.
Вважаю, що Василь Іванович, на якій би посаді не був, не втрачав людської гідності, яка ніколи у нього не переростала в гординю, самозвеличення. А це мудра влада — тримати себе в руках за будь-яких обставин, яких у його житті було достатньо, але завжди вмикається владарювання розуму, щоб жити з гідністю. Напевне, Ювіляр, йдучи вулицями міста, бачить і плоди своєї праці, свою причетність до вирішення його проблем (у 60-80-ті роки ХХ ст. стрімко оновлюється місто новобудовами, в тому числі — й освітянськими).
Етапним став 1998 рік: педагогічна освіта переважила — очолив управління освіти і науки (хоча і раніше опікувався питаннями освіти). Маючи 30-річний стаж роботи, по-новому розкрився на освітянській ниві — важкі часи переживала освіта, не виконувався Закон «Про освіту», мало місце недофінансування і т.д.
І як результат: перше місце в обласному рейтингу «Освіта-2005». І знову нова сходинка — профспілкова робота. Працювати заради людей і для людей стало сенсом життя. Не все так легко вдається, як хотілося б, змінюються часи і змінюються люди. Але незмінною повинна залишатися турбота про людину праці. Турбота про ветеранів-освітян — постійно на контролі профспілки. Традиційні зустрічі з ними стали незабутнім подарунком, як і цьогорічна новорічна зустріч.
Не можу не згадати ще один вагомий захід, присвячений Дню матері. Я звернула увагу на оформлення сцени і запитала: «Хто так гарно оформив?» Василь Іванович опустив очі: «Я сам оформляв…». А які зворушливі оплески пролунали, коли він прочитав власний твір про маму, любов до якої зберіг на все життя.
Була приємно здивована, коли перегортала сторінки родинної книги — скарбниці сімейних світлин. Василь Іванович захоплено поринув у спогади, світ пізнання перших літ дитинства, юності, молодості, зрілості. Життя-буття, збережене на сімейних світлинах, злилось у невмирущу людську гармонію. Створюючи цей сімейний літопис, перебував у полоні любові до цих пам’ятних спогадів — без хвилювання неможливо дивитися на пожовклий лист 1944 року від друга батька, яким повідомляв, де загинув і де поховано батька. Ця книга — дорогоцінний дарунок усій родині, як рідне, як найдорожче, як першоцвіт, який ніколи не в’яне.
Свої висновки підтверджую високою оцінкою, яку дає улюбленому татові донька Оксана: «Мій тато — найкращий друг і порадник, справедливий, вимогливий, турботливий. У тата найдобріше серце, має золоті руки, дуже талановитий. Він для всієї нашої родини — справжнє світло, ідеальна людина, якщо є таке порівняння». Така оцінка багато чого варта, це і є найвища нагорода.
Шановний Василю Івановичу!
Роки летять за роками, їх не зупинити. Нехай непомітно прилітають, як і цей світлий Ювілей, величний, гордий, наступні Ювілейні.
У леті літ — не втрачати набутих людських якостей, здоров’я — найдорожчого скарбу людського. До щирих привітань приєднуються ваші друзі, колеги: З.Шлендер, З.Галицька, подружжя Грінченків, подружжя Юзько, О.Трофимець і багато інших.