Таки фазануло...

Глючак стояв біля вікна і допитливо дивився на стовп. Потім перевів погляд на алюмінієві електричні дроти.
На нижньому сидів горобець. На верхньому — шпак.
«На якомусь із дротів є фаза, — подумки міркував Глючак. — І вона б’є струмом. Хм, чому ж пташню не б’є? У них же лапи не ізольовані. І вони не в гумових рукавицях. Цікаво, цікаво…»
Трохи далі на дротах, цвірінькаючи, повсідалися горобці. Зверху, знизу…
«Електрики кажуть, коли доторкнутися до фази, то вона таки б’є струмом. А цих навіть і не струсне. Може, електрики брешуть? О! Шпак полетів. Мабуть, до шпачихи гайнув. І горобець кудись пурхнув. Мабуть, до горобчихи подався.»
Глючак вийшов із хати. Притягнув довгу драбину. Крекчучи, примостив її до стовпа. Видерся наверх.
Внизу почулося човгання.
Шкандибала бабуся. Дальня сусідка. Задерла голову догори.
— Василю, — гукнула. — Ти вже в електрики записався?
Той відбуркнув:
— Фазу шукаю.
— А під яку холєру тобі здалася та хваза?
— Для експерименту.
— Ти, Василю, сьогодні нічого не пив?
— Так, ідіть, бабо! Ідіть… по-доброму!
— Іду, йду. Бог з тобою.
Стара поклигала далі.
Глючак якийсь час розглядав дроти. Потім, тильною стороною долоні, обережно доторкнувся до одно з них.
— Не б’є! — зрадів він, як мала дитина.
Повільно доторкнувся до другого дроту. І…
— Ги…
Гуп!
Глючак відчув, що його хтось штурхає в плече. Розплющив очі. Над ним стояв Петро. Сусід. Ближній.
— Ти чого, Василю?
Глючак пересохлими губами прошепотів:
— До… Дов… Довб…
— Що?
— Ток… Тарх… Тарахом токнуло. Ф-фазу шукав. О! Шпак сидить! І горобець! І їм хоч би хни!
— Даааа. Добряче тебе, Василю, фазануло.