«Тримайте! Я падаю!»

— Мені треба кров здати.
— Навіщо?
— На аналізи.
— Направлення є?
— Аякже!
— Сідайте… Не на кушетку! На стілець!
— Сіла.
— Руку давайте!
— Даю. А це що?
— Джгута ніколи не бачили?
— Бачила. А це що?
— Шприц!! Пальці отак зробіть.
— Як?
— Цирк на дроті! Отак: хоп-хоп, хоп-хоп! У кулачок!
— Та я знаю.
— Тоді поїхали, як той казав.
Пацієнтка зблідла, заколивалася.
Медсестра:
— Що таке?!
— Мені погано.
— Ви що, дітей не рожали?
— Родила.
— Тим більше! Стисніть зуби і терпіть.
— Стис-тис-стис-нула.
Медсестра штрикнула у згин руки. Здивовано звела плечі:
— А де кров? Вена де?
— А її там немає…
— Як-то немає? А куди ділася?
— Її там ніколи не було…
— Кого не було? Вени?
— Еге ж.
— Ну, ви ж не амеба.
— Це хто?
— А, таке. Ні риба ні м’ясо. А ви земна?
— Ні. Накраплюк я. Марина Іванівна.
— Ясно, — медсестра подивилась у стелю. — Я мала на увазі… Н-да, куди ж його штрикнути?
— Вам видніше. Ви ж, того…
— Та того… Ні, або я щось не той, або… Я з долоні візьму. З тильного боку.
— А можна?
— Можна! Коли її нема, де треба. Хи-хи! Кіно і німці!
— Цікаво.
— Що?
— Я думала, що цей вислів уже давно забули.
— Мовчіть. Колю.
— Ой!
— Не бійтеся! Там є вена. Он її видно. Пальчики! Хоп-хоп! Жим-жим! Пальчики! Не дивіться на мене так!
— Як?
— Та отак!
— Я не боюся.
— І я те ж, кгм… Не дивіться на мене так!
— Мені млосно.
— А мені, знаєте, приємно отак щодня штрикати… Та не дивіться на мене так! Спати! Закрийте очі!
— Навіщо?
— Я не витримую вашого погляду. Закрийте очі.
— Вони чогось не закриваються.
— Усе у вас щось не той... Навіть не моргаєте. І не пітнієте. — Медсестра долонею змахнула із свого чола крапельки поту. — Так, колю!
— Ой, щось мені…
— Нормально все!
— Лікарю…
— Тссссссс!
Пацієнтка повільно відкидає назад голову. Очі її повільно закочується під лоба.
У медсестри навпаки очі сильно розширюються. Вона починає похитуватися. Потім — бух! На кушетку. Із затиснутим у руці шприцом.
Пацієнтка швидко розплющила очі. Огляділася. А відтак наївно мовила:
— А казала, що я амеба!