Я НІКОЛИ НЕ ПОКИНУ ТЕБЕ

Операція тривала вже другу годину. Як повільно спливає час, здається, минула ціла вічність. Вона не може відвести погляд від дверей операційної. Широкі коридори, люди в білих халатах, запах ліків і тиша. Як хочеться хоч на хвилиночку поглянути на нього, підтримати, допомогти. Там лікарі борються за його життя. Намагається не думати про погане, все буде добре, його неодмінно врятують. Він буде жити заради неї, їх дитини, заради сімейного щастя.
Наталка підходить до вікна. На місто поволі опускається ніч, і перша зірка здичавіло і безрадісно дивиться на неї з вечірнього неба. Здається, природа теж в очікуванні чогось невідомого і незвичайного. Десь під гітару хлопці співають пісню про кохання і на серці стає болісно і щемливо....
Кохання. Воно прийшло несподівано. Налетіло як буря, заполонивши все навкруги. Прийшло тоді, коли вона найменше його чекала.
Три роки минуло з часу першої зустрічі. Це було на Новий рік. Вона з подругами замовила столик в ресторані. Борис прийшов з друзями. Хлопець вирізнявся спортивною статурою, елегантний, красивий. Їх столики були поруч, і Наталка відчувала на собі його погляд. Потім він запросив її на танець. Як легко він танцював. Вони кружляли у мелодійному вальсі, він міцно тримав дівчину, і їй захотілось назавжди залишитись в обіймах цього молодого сильного чоловіка. Потім вони разом ішли додому, довго говорили. З ним було так просто і весело, здавалось, що вони знайомі дуже давно. Їх життя перетворилось на чудову казку. Все втратило свої барви, все стало неважливим, другорядним. Були тільки вони удвох. Як чекала Наталка побачень зі своїм коханим. Скільки ніжності, уваги та тепла він дарував їй щодня. Яке то прекрасне почуття — кохання. Воно як свіжий благодатний струмочок, що живить і зцілює, дарує прохолоду, ніжність і спокій, втішає серце, зігріває душу. Згодом вони одружилися. Жили один для одного і не було на цілому світі людей щасливіших за них. Важко усвідомити, як зовсім чужі люди, які зустрілись одного разу, можуть стати такими рідними і близькими, одним цілим.
Наталка та Борис дякували Богові за те, що він дарував їм такі світлі, величні та гарні почуття. Борис був дуже уважним, турботливим чоловіком. Для нього не було нічого неможливого, якщо мова йшла про якесь бажання дружини. Все було наче у гарному сні. І щастю молодят не було меж. А згодом Наталка завагітніла. Борис був щасливим, він оберігав її, перебрав на себе всі домашні обов’язки, щодня зустрічав з роботи. А кожного вечора вони гуляли вулицями міста і мріяли про те, як будуть жити утрьох. Одного разу Борис приніс додому великого пухнатого медведя. «Це для нашого сина», сказав. Він буде сильним і мужнім.
— Ми такі щасливі з тобою, Борисе, — сказала якось Наталка. — Мені навіть часом стає страшно. Ми будемо такі щасливі завжди, тому що наше кохання вічне.
Але за білою смугою у житті наступає чорна. Не оминула вона і цю щасливу сім’ю.
Вранці Борис пішов на роботу, а через декілька годин зателефонували з лікарні:
— На заводі сталася аварія, і Борис важко травмований, сказав лікар. — Вам потрібно приїхати, ми готуємо його до операції.
Стан чоловіка був надзвичайно важкий, він час від часу втрачав свідомість. Наталка сиділа біля ліжка і говорила з ним. Їй здавалось, що він її чує.
— Я прийшла до тебе, мій любий, я поруч, і з тобою нічого поганого не станеться. Ти будеш жити. Через декілька днів я подарую тобі сина. Ти ж так чекаєш на нього... Ніби відчувши її присутність, Борис відкрив очі.
— Ти, Наталочко, не переживай, все буде добре. Ти тільки завжди пам’ятай, що я ніколи не покину тебе, чуєш, ніколи. Я дуже кохаю тебе. Зустріч з тобою — це найдорожче і найпрекрасніше, що трапилося у моєму житті. Ми будемо разом виховувати нашого синочка, ти тільки бережи себе. І запам’ятай, навіть, якщо я колись помру, я все одно завжди буду поруч з тобою.
— Вам час іти, — сказав лікар. Не хвилюйтесь. Травми важкі, але ми зробимо все, щоб врятувати його життя....
Стук дверей відірвав її від роздумів. Наталка повернулась і побачила лікаря, який ішов до неї. Серце забилося, здавило у грудях, якесь недобре передчуття раптом накотилося на жінку. Хотілося піти йому назустріч, але ноги не слухали. Важкі повільні кроки лікаря у пустому коридорі відлунювали у скронях. Ось він наближається. Вона подивилась на його обличчя і все зрозуміла. Бориса більше немає.
І раптом різкий біль пронизав усе її тіло.
Все поплило перед очима, здалось, ніби почала падати стіна. Її підхопили чиїсь руки, і по обличчю потекла освіжаюча волога.
Хлопчик народився вранці. Коли Наталка взяла його на руки, на неї дивилися очі Бориса. Він був, як дві краплі води, схожий на батька. Чи то від болю, чи від радості жінці хотілося кричати. Душевний біль був настільки сильний, що не давав у повній мірі усвідомити всього, що сталося за ці дні.
Він так і не побачив свого сина. Він ніколи не візьме його на руки, не купить більше найкращу іграшку, не поведе його в дитячий садочок і школу, він вже ніколи не зробить того, про що ще зовсім недавно мріяв. Серце обпікав біль, плакала душа, а горе і радість ішли поруч і не знали — хто кому поступиться дорогою. І раптом по стіні слизнув маленький світлий промінчик, потім зупинився над ліжечком сина, на якийсь час завмер і зник так же несподівано, як і з’явився. Наталці здалося, що хлопчик розплющив очі і посміхнувся, і вона згадала слова Бориса: «Я ніколи не покину тебе, і після смерті я завжди буду поруч...»