Руслан і Людмила: кохання, яке рятує й надихає

ЛІКАРІ ПРОРОКУВАЛИ, ЩО ПІСЛЯ ТРАВМИ В СПЕЦНАЗІ ВІН ЖИТИМЕ, ЯК «ОВОЧ»
«Про все говорять вчинки, тому слова залиште при собі», — цей вислів спав на думку, коли почула історію закоханої пари з Ємільчиного і про вчинок, на який пішла жінка заради коханого. Бути з Русланом, попри його серйозні фізичні обмеження через колишню травму, доглядати за ним і підтримувати — це Людмилу не злякало. Життя їх не раз ламало і випробовувало, перш ніж дало шанс жити разом.
Після першого кохання шляхи хлопця і дівчини розійшлися майже на довгих два десятки років. Вона закінчила школу і поїхала навчатися до столиці, а він вирушив служити в Ялту. За цей час кожен із них побував у шлюбі, а хлопець ще й ледве не пішов з життя після травми в спецназі. Руслан і Людмила люблять жартувати, що Пушкіну з його казковою поемою й не снився такий драматичний сюжет. Ніколи не здаватися — цьому навчають вони своїм прикладом, а в Руслана цими днями ще й день народження. 17 червня йому виповнилося 46 років, із чим вітаємо іменинника і бажаємо всіляких гараздів!
ХОТІЛИ ВІДКЛЮЧАТИ ВІД АПАРАТА, А ВІН ПРИЙШОВ У СЕБЕ
— Людмило, історія ваших взаємин із чоловіком унікальна. Погоджуєтеся?
— Так, особлива. Ми познайомилися 25 років тому, коли я ще ходила до школи, а він навчався у військовому училищі. Зустрічалися два роки, то було перше кохання. Згодом наші долі розійшлися. Я поїхала в Київ на навчання, він — на службу в Ялту. Я вийшла заміж, а він одружився. У мене є син, і в нього теж.
— Що за історія трапилася, яка докорінно змінила ваші життя?
— Руслан служив у спецназі, у 2003 році при виконанні завдання потрапив в аварію, отримав травму й опинився в комі на 22 дні. Ніколи не розповідає, як це сталося. Його вже збиралися відключати від апарата, що підтримував кволе життя, але мати попросила лікарів почекати ще день, і… він прийшов у себе! Неймовірно, але факт. Пережив декілька операцій на голові, був прикутий до ліжка, не говорив два роки. Дружина його покинула через півроку, відправила до мами, і вони з сестрою його виходили. Він і сам — борець, із величезною силою волі! Почав потихеньку займатися: заново вчився ходити, говорити.
— Ви щось знали про те, що з Русланом трапилася біда?
— Ні, але коли з ним це сталося, він мені приснився: лежить у полі й кличе мене. Я його ніби знайшла і хотіла допомогти підвестися… Для мене цей сон був тоді дуже дивним. Зі мною працювала наша спільна подруга. Питаю, чи не знає вона, як там Руслан? Вона спитала в його сестри і з’ясувала, що він у комі. Коли ми вже були разом і я розповідала йому про це, то він дуже здивувався. Адже була тоді аварія, його не одразу знайшли, а потім у комі він мене справді кликав…
— Коли ви зустрілися, то обоє вже були розлучені, чи саме ваша зустріч послугувала для цього приводом?
— Були розлучені обоє й давно, але мій колишній чоловік нам спокою не давав, ще й погрожував. Сину доводилося втручатися, усяке було. Закінчилося тим, що я написала заяву в поліцію зі зняттям побоїв. Спина і ноги були сині в мене, серед літа ходила в сорочці з довгим рукавом. Русланові товариші допомогли, провели з колишнім бесіду, щоб він нас не чіпав. Чоловікові було важко змиритися з тим, що я повернулась до Руслана, бо колись він влаштував нашу розлуку. Наговорив нам пліток, а ми були настільки вражені, що подумали, ніби то є правда, й не з’ясували нічого.
ВІД ДОЛІ НЕ ВТЕКТИ
Коли я вже була вагітна й перед весіллям їхала здавати іспити в технікум, то ми з Русланом зустрілися на зупинці. Він потягом поїхав зі мною до Києва й усю дорогу просив не виходити заміж, а поїхати з ним. Проте я не наважилася все відмінити. Потім не один раз про це пошкодувала. Як бачите, від долі не втекти — ми разом.
— Людмило, після довгої розлуки ви побачили Руслана вже хворого. Невже вас не злякали зміни?
— Тоді ми лише привіталися, бо були дуже спантеличені спонтанною зустріччю. Потім оговталися, знайшлися на сайті «Однокласники», почали спілкуватися. А коли зідзвонилися, то всю ніч проговорили розповідаючи, як жили. Домовилися зустрітися і ось уже сім років не розлучаємося. Я забрала його до себе в окремий будинок. Займалася з ним, Руслан дуже змінився: почав краще говорити, ходити.
— Що ви відчули, побачивши своє перше кохання?
— Побачила його усмішку, як у юності, і ще довго потім оберталася. Була вражена тим, який він молодець, що поставив себе на ноги. Бо коли Руслана сюди привезли, то лікарі казали, що він ніколи не встане й буде як «овоч». Він тоді все чув і розумів, а сказати не міг, що він не «овоч» і обов’язково встане.
ПАДАЄ, АЛЕ ПІДІЙМАЄТЬСЯ
Сила волі в нього залізна! Він завжди був спортсменом, фізично загартованим. А тут лежить такий міцний красень із м’язами, а повернутися не може. Поки всі були на роботі, він учився ходити. Падав і плакав, але знов підіймався. Переказати не можна, що довелося йому пережити. Казав мені якось: «Прив’яжи одну руку до пояса і проживи так день, тоді все зрозумієш».
— Який шлях реабілітації вам довелося пройти разом? Напевно, дуже складно це було. Адже випробування після відновлення ваших стосунків не закінчилися?
— Так. У нього не працює лівий бік, він займається на велотреку, на спеціальних турніках. Возили його на масажі, купили електроскутер, щоб їздив. Я до нього ставлюся не як до інваліда, а як до звичайної людини.
Біля хати Рус намагається мені допомагати. Ми саджаємо сад, він усе контролює: коли треба «підгодувати» саджанці, обрізати, скропити. Посадили виноградник. Вичитує багато інформації і мене навчає, як доглядати. Траву загрібає, доріжку вхідну замітає. Відчувається, як прагне бути корисним. І я постійно щось вигадую, щоб він не втрачав оптимізму. Наприклад, кроликів розводили, він визвався їх на базарі продавати. Спілкуючись із покупцями, відновлював свої мовні навики, які втратив. Він взагалі цікавий співрозмовник, багато анекдотів знає. Оптиміст ще той!
«БАЧУ НАДІЮ В ЙОГО ОЧАХ»
— А як цей оптиміст ставиться до того, що ви його всіляко підтримуєте?
— Звісно, розуміє, що без мене в нього було б зовсім інше життя: одноманітне, із мамою в одній кімнаті, з сестрою та її сім’єю в одній квартирі. Із вдячністю ставиться до моєї підтримки. Зі мною знайшов нові сили боротися за здоров’я. Як люди кажуть, «розцвів». Звісно, не все так гладко — це життя. Я ходжу на роботу з 9 до 18-ї в казначейство, приїжджаю на обід, його погодую — і назад. А біля хати теж багато роботи, усе — практично моїми руками. Батько живе сам, мама три роки тому померла, хочеться йому теж чимось допомогти. На все не вистачає часу, сил, проте тримаюся.
— Що вам допомагає в цій історії не здаватися? Невже кохання, про яке пишуть у книжках, існує?
— Так, кохання нам і допомагає. Ми одне одного підживлюємо енергією. Бачу щастя й надію в його очах, і мені більше нічого не потрібно. Коли вперше після розлуки йшла до нього, то в мене ноги й руки тремтіли, а коли зайшла і ми обійнялися, то Руса взагалі всього трясло. Наш світ перевернувся... У його обіймах я відчула щось таке рідне — ми хвилин п’ять говорити не могли. Коли на нього дивлюся, то бачу того гарного хлопця, як колись, не помічаючи якихось недоліків.
Хоча характер у нього воєнний і, буває, дуже капосний. Я його розумію, адже він усе б зробив, а не може, тому сердиться на себе і бурчить. Усе це — дрібниці, порівняно з тим, через що йому довелося пройти. Стимулюю його, щоб він не опускав руки.
— Підтримку від держави маєте?
— Торік через суд добивалися Руслану житло. Дали йому «квартиру» — у старій школі виділили клас і вручили проект, як має виглядати оселя. Мовляв, бери і роби. Там немає світла, газу, треба самому будувати перестінки. Я писала до місцевої і обласної ради, відповідь одна — немає грошей. Але вони ж дали «квартиру» для людини з інвалідністю. Скільки разом живемо — жодного разу про нього влада не згадала. Бачу, як його це ображає. Розраховувати доводиться лише на себе.
Звернулася в соцзабез: яку вони можуть дати допомогу? Дрова порубати, скосити, ще щось по господарству зробити. Відповідь: звертайтеся в терцентр. Звернулися — сказали, що він у них не на обліку. Замкнене коло якесь і ось така «допомога» від держави.
УСЕ НАВЧИВСЯ РОБИТИ ОДНІЄЮ РУКОЮ
— Ходить на прогулянку з улюбленим псом Рудольфом, будку йому зробив. Щоправда, цілий місяць робив, але я тільки дах допомогла прикрутити. Шашлик любить готувати: я м’ясо ріжу і на шампури нанизую, а він — маринує і смажить. Коронна страва — плов. Любить пригостити гостей. Тож і редакцію вашу запрошуємо (сміється — авт.).
У Руслана погана рівновага: не так ногу поставить — може впасти. Щоразу серце стає, коли він за щось зачепиться. Раніше водила його за руку, а тепер удома все під нього підлаштували, щоб йому було комфортно, — каже Людмила.
— Такі історії кохання, як у вас, нечасто зустрічаються. Але сказати, що вам повезло, — усе одно не можна. Треба мати залізну витримку, аби щодня долати такі труднощі?
— Спочатку було дуже важко. Син школу закінчував і треба було в університет вступати, а тут довелося вчитися, як із Русланом обходитися… Моя мама була дуже проти, щоб я не ламала собі життя, бо такий догляд — це нелегко. Іноді жартую, що Руслан у мене, наче три грудних дитинки водночас, але без нього мені погано. Як поїде в шпиталь на два тижні, то перший тиждень відпочиваю, а потім скучаю за ним, і він за мною. Торік не вийшло в мене взяти відпустку, то він в Одесу поїхав із мамою і племінником. Коли я приїхала на кілька днів, то куди не прийду за ним із процедури забрати, казали: «О, мабуть, цукерочка приїхала!» Розповідали потім мені, що Рус персоналу щодня хвалився, що скоро «цукерочка його приїде» (сміється — авт.).
— Що ж, дякую за відвертість, Людо, і бажаю вам із Русланом подолати всі незгоди і бути щасливими!
— Щиро вдячна!