Секрети успіху й стильної зовнішності у 80 років від першого міського голови

Влада — каталізатор особистості. Пройти крізь владні коридори, не забруднившись у нечесних справах і корупційних рішеннях, мало кому вдається. Складне завдання в прагматичному світі, де матеріальні блага для багатьох важать більше, аніж моральні цінності. Тому, опинившись при владі, чиновники нерідко без докорів сумління їдуть на красивих машинах у шикарні будинки.
Не красти — банальний (хоч і важко виконуваний) секрет, яким напередодні свого ювілею поділився зі «Звягелем» Олександр Костеченко, перший міський голова Новограда-Волинського часів незалежної України. Себе й свою команду він так і позиціонує: «Ми чесно працювали». А коли Олександр Федорович зайшов у мій кабінет, то я не стрималася від питання: «Вам точно буде 80?» Такі питання йому задають часто, бо він завжди у формі. Попри вік, має гарний вигляд і статуру, що впадає в очі. Але, звісно, не це головне. В активі ювіляра, який 28 липня відзначає 80-річчя, — багатий досвід керівних посад.
— Олександре Федоровичу, яким був шлях вашого становлення?
— Пройшов тернистий та непростий шлях. Народився на Полтавщині в сім’ї інженера. Дитинство моє в повоєнні роки було голодним і бідним, як і всієї країни. Закінчивши середню школу та Чернівецький фінансовий технікум, був направлений на роботу в Бровари, а звідти призвали на службу до армії. Потім — Харківський інститут радіоелектроніки, направлення на роботу інженером-електриком на новоградський завод сільгоспмашин. З приємністю згадую свою працю на підприємстві. Цікава, раціоналізаторська, інженерна, творча робота зі збирання машин. Згуртований, націлений на новаторство колектив, де я пройшов трудове загартування. Цінували не за красиві слова, а за конкретні справи.
— Ви з дружиною (Майя Миколаївна багато років керувала швейною фабрикою) — по-своєму унікальне подружжя. Обоє маєте найпочесніші відзнаки міста — орден «Звягель» і звання «Почесний громадянин Новограда-Волинського». Ніколи не мірялися, у кого більше поважних титулів?
— (Сміється — авт.) Ні, ми люди скромні. Але все одно маємо багато заздрісників.
— Цікаво, що ви не змінюєтеся: і колись добре виглядали, і зараз. Вживаєте елексир молодості?
— Їм молодильні яблука (сміється — авт.)
— А якщо серйозно?
— Просто така генетика. Правильний спосіб життя, не зловживаю шкідливими звичками. Спортом багато займався: легкою атлетикою, велосипедним, фехтуванням.
— 80 років — багатьом страшно подумати про такий солідний вік. А ви як почуваєтеся в ньому?
— Не відчуваю себе на ці роки. Працюю, веду активний образ життя. Очолюю Раду підприємців, працюю членом виконкому та в комісії з питань транспорту при міській раді. Увесь час перебуваю в русі.
— У період коронавірусу підприємцям доводиться переживати складні часи. Є якісь рецепти виживання?
— Влада має сприяти, надавати матеріальну допомогу бізнесу, послабити податки чи взагалі на певний час їх ліквідувати. Інакше справді дуже важко виживати.
Зараз активно добиваємося послаблень для місцевих підприємців. Уже домоглися зменшення податків на землю, нерухомість. Звернулися до міністра внутрішніх справ, щоб навели в місті порядок із криміналітетом, який вимагає «данину» з бізнесу. Приїздили з обласного управління поліції, розбиралися. Зверталися до мене підприємці з ринку «Урожай» — з приводу торговців, які приїздять з Чернівецької області, де активно гуляє коронавірус. Були вжиті певні заходи, влада й поліція відреагували.
— Ви стали першим міським головою у 91-му, коли розвалився Союз і попереду була суцільна невідомість. У таких умовах було складно працювати?
— Так. Економіка держави переживала справжній колапс, економічні зв’язки з іншими регіонами були розірвані, інфляція зашкалювала. Виникли великі проблеми з постачанням сировини, комплектуючими, реалізацією готової продукції. Ми вишукували різні можливості, щоб утримати «на плаву» місцеве виробництво. Виходили на закордонні фірми в Австрії, Німеччині, Угорщині. В Угорщину, наприклад, повезли придбану за власні кошти машину ДЗК-1 (для подрібнення зернових культур, буряків), щоб вони взяли її для реалізації. Нашому заводу сільгоспмашин потрібно було внести деякі незначні конструктивні доповнення, але там не використали цю можливість. Натомість зв’язки з німецькими бізнес-партнерами місту вдалося налагодити. Після того, як ми завезли їх посла на нашу швейну фабрику. Співпраця, закладена в ті роки, актуальна для фабрики досі.
Жодне промислове підприємство в той час не зупинилося. Продовжили працювати всі будівельні організації, транспорт, державна торгівля.
— Які здобутки своєї діяльності на початку 90-х вважаєте для міста найбільш важливими?
— За 1991-1994 роки було збудовано та введено в експлуатацію школу-гімназію, очисні споруди на 17 тис.м3 стічних вод, станцію другого підйому водопостачання, три стоквартирні будинки, розпочато спорудження багатоповерхових житлових будинків на вул.Шевченка, площі Лесі Українки, вул.Глухова, школи №8, банно-прального комбінату, православного храму на вул.Шевченка, приміщення УТОГу. Було важко, але ми не зупинялися. Команда працювала. Розумієте?
— Як саме вирішували складні питання?
— Коли в місті виникла проблема із забезпеченням житлом офіцерів та прапорщиків, котрі прибули з Німеччини (понад 700 осіб), потрібно було будувати житло для військових. Постійно звертався до міністра оборони, у комітет ВРУ з питань оборони.
У 1992 році почалося проектування військового містечка. У проект ми внесли низку коректив. Запропонували спорудити телефонну цифрову станцію на дві тисячі номерів замість будинку культури — поруч є Будинок офіцерів, а зі зв’язком у районі були великі проблеми; удвічі збільшити резервуар питної води, щоб забезпечити не лише житло військовослужбовців, а й частину військових частин; спорудити котельню на природному газі (попередньо планувалося будувати на мазуті). Проектанти з усіма корективами погодилися, але під час будівництва виникла проблема з прокладанням газопроводу через місто, річку, залізничні колії. В області відповіли: коштів немає. Я пішов на компроміс із Міноборони — підписав угоду, що віддаємо міністерству чотири квартири, які мали належати технічному персоналу, а нам виділили з резерву 240 тис. німецьких марок. І німецькі підрядники спорудили цей газопровід. У квітні 1994-го року Новоград отримав природний газ. Коли відкривали військове містечко, то заступник міністра оборони сказав: «Такого хитрого мера в Україні я не бачив, щоб за рахунок Міноборони провів у місто газ».
Не можу не відзначити допомогу тодішнього народного депутата А.А.Ринки, який із колегами від області домоглися будівництва магістрального газопроводу через наш район.
Як результат, були введені в експлуатацію військове містечко на 780 квартир, школа, дитячий садочок із басейном, торговельний комплекс, котельня на природному газу, цифрова телефонна станція на дві тисячі номерів. Не забули про офіцерів запасу — уперше за декілька років одночасно виділили з міського фонду 29 квартир.
У цей же час, як загалом у країні, виникли проблеми із забезпеченням населення продуктами харчування. Коли відкрили кордони, наші громадяни почали вивозити з міста не лише промислові, а й продовольчі товари. Довелося ввести картки на деякі товари. Встановили ліміти на продаж в одні руки. Великою підтримкою стала робота м’ясо- і сиркомбінатів, заводів продовольчих товарів та консервного.
Щоб забезпечити торгівлю овочами та фруктами, виїздили в Одеську та Тернопільську області.
Мені було досить нелегко працювати в той час, проте я відчував підтримку депутатів, керівників підприємств, яким щиро дякую. Усі бачили, що ми працюємо не «на кишеню», а на міську громаду.
Ми другі в області (після Житомира), ще до виходу Закону про державний прапор, підняли над міською радою жовто-блакитний стяг. Виділили землю та дали дозвіл на спорудження навпроти пам’ятника Леніну православного храму. Депутати, попри різні політичні вподобання, поставилися до цього толерантно. У міськвиконкомі зі мною працювали професіонали своєї справи: М.Г.Усенко, М.І.Мартинюк, В.П.Волощук, Г.І.Юзько, Г.М.Грінченко.
— У період виборів часто чуємо обіцянки про поновлення діяльності місцевих заводів. На вашу думку, це є можливим?
— На мою думку, це є фата-моргана. Де ви візьмете сировину для м’ясокомбінату, який колись за одну зміну переробляв декілька сотень голів великої рогатої худоби? Де зараз її взяти, як немає? Пивзавод заготовляв 300 тонн пивоварного ячменю, а хто його сьогодні стільки вирощує? Говорити треба те, що відповідає реальності.
— На своїй сторінці у Фейсбуці ви написали: «Читаю пости чиновників, котрі роздерибанили комунальне майно і знову бачать себе у владі. Ваш час пройшов, місту потрібні молоді, чесні, кваліфіковані».
— Місту потрібні молоді, освічені, принципові, котрі працюватимуть на громаду. Такі є і серед депутатів, і у виконкомі. А ті, що сидять по 15 років при владі, уже краще не працюватимуть. Потрібна свіжа кров.
— Громада й на вибори президента йшла, сподіваючись на свіжу кров, але зараз укотре спостерігаємо розчарування. Чому так складається?
— Прийшли люди без досвіду державної роботи. Українці голосували проти старої влади, але в якості нової було запропоновано дуже обмежений вибір. І не компетентний. Потрібно знати «кухню», розуміти, як вирішуються економічні, політичні питання.
— Ви входите до складу Ради міських голів, яка під час каденції останнього мера Віктора Весельського зазнала фіаско. Він вирішив, що досвід попередників йому не потрібен?
— Ми збиралися, ставили перед владою проблемні питання, щось вирішували на користь міста. Весельський це проігнорував. Мовляв, чого радитися з пенсіонерами? Ображався, коли ми критикували владу за занепад.
Мене теж критикували у свій час, і це потрібно слухати, а не в позу ставати. Сприймати критику належним чином — одна з умов успіху на керівній посаді.
— Можете когось із мерів у цій якості поставити в приклад?
— Ніхто з міських голів Новограда критику не любив. Але такого протистояння, як при останньому мері, не було при жодній владі. А народ усе бачить.
— Зараз ще й Інтернет допомагає висвітлювати всі хиби влади. Легше було працювати раніше?
— Раніше приходили на прийом і казали тобі в очі. Я приймав по 15-20 осіб щоп’ятниці. Колега мене якось запитав: «Для скількох ти позитивно вирішуєш питання?» Кажу: «Ну, не більше як для п’яти». «Тоді всі інші — то твої недруги, — зауважив він. — І чим більше працюватимеш у владі, тим більше їх ставатиме».
— Чим ви займалися після роботи на найвищій посаді в місті?
— Працював заступником керуючого місцевої філії банку «Ажіо», гендиректором ТОВ «Агро-Веба». Затим була робота контролера-ревізора КРУ, директора ТОВ «НАСУ» та «Новоградський дизель».
— Як оцінюєте пройдений життєвий відрізок часу?
— Цікаве життя, із радощами і проблемами, як у кожного. Вважаю, що прожив ці роки недарма. Працював на суспільство, а не на себе. Мати це заклала: бути чесним. Працюючи мером, на прийоми завжди запрошував юриста. Навіть якщо хтось просив розмову тет-а-тет. Натомість усі роки чесно ходжу містом: ані в спину, ані в обличчя мені ніхто не дорікне.
— Вас досі називають найстильнішим чоловіком міста. Як гадаєте, чому?
— Моя бабуся в Санкт-Петербурзі була гувернанткою царського генерала Кольцова, а дідусь — писарем у державному департаменті охорони кордонів. Вони у відповідному дусі виховали мою матір, а мати передала ці гени мені. З дитинства знав, що зовнішній вигляд — важливий. Не можу бути розхлябаним. У спортивному костюмі мене можна побачити лише на стадіоні.
— Що ж, вітаємо з чудовим ювілеєм! І нехай вінець досягнень не перестає вас надихати!
— Щиро дякую!