ІНТЕРНЕТ УДОМА

Хороша штука Інтернет! Закортіло тобі, наприклад, дізнатися, яка політична обстановка в Зімбабве? Набрав запитання у пошуковому віконці монітора, натиснув команду «пошук» і — інформація на екрані!
Або, скажімо, конче захотілося знати, що там учора нам на вуха вішали наші дорогоцінні кандидати на головне державне крісло? «Начиркав» текст. Натиснув, куди треба, і — все як на долоні!
У цій, як кажуть, світовій павутині є все! Є біографія на Обаму і Путіна, на Шуфрича і Луценка, на Пугачову і Лорак, і на багато кого. Є навіть і про те, що вони їдять, як живуть, на чому їздять, куди їздять, як сплять, з ким сплять, хто скільки вкрав, а скільки не встиг украсти…
Коротше, інформація про все і про вся!
Вадим Петрович теж давно мріяв про Інтернет. Але річ ця не з дешевих. Та фірма допомогла. З «підключкою». Щоб і вдома можна було працювати.
Приїхали спеціалісти. Зробили, що треба. Поїхали.
Вадим Петрович віри не йняв: невже?!
Напружено сів до комп’ютера. З чого ж його почати? Адже ні в тин, ні в ворота. Трохи на роботі показували, як туди, в той Інтернет, заходити, як те чи те шукати, що натискати. Та хіба за раз усе запам’ятаєш?
Почав з картинок: природа, спорт, архітектура. Потім на політику перейшов. Де ж то наші кандидати вчора побували? Куди їздили, що обіцяли, з ким спали...
Та раптом Вадим Петрович задерев’янів. «Вікно» звідкілясь вистрибнуло! Наполовину монітора. А на ньому… Секс! Ну, такий, нічого, класика.
Але команди ж не давав йому, тому «вікну», показуватися! Звідки взялося? Що не те натиснув? Хотів закрити — не закривається! І дружина ж поряд. На кухні. Скаже, не встигли Інтернет підключити, а він вже он куди!.. З головою сивою…
Чоло Вадима Петровича змокріло. З гарячки почав натискати все, що натискалося. Закрив! Але відкрилося друге вікно. З другою картинкою. І вже не класика. Куди тій камасутрі!
— Вадиме! Ходи-но вечеряти, — вже з кухні гукає Марія Іванівна. — Чи цяцьку поставили, — тепер не відірвеш?
З волосся — піт градом!
А воно — хай йому грець! — не закривається. Якийсь «есемес» просить. Мовляв, надішлеш, тоді й закриємось. А ні, то так цілий місяць тут і будемо!
Який у біса «есемес»?! Як відіслати?! Коли?! Кому?! Хто там за «вікном» командує, дідько?! Я що, вас просив ото себе «в усій красі» показувати?!
— Та ти йдеш уже вечеряти чи ні?!
— Й-й-й-й-і-і-і-ду…
Хух! Закрилося! Щоб тебе! Щоб вас там!..
Та це було не все…
— Чого лоб мокрий? — на кухні спитала дружина.
— Я знаю… — стенув плечима Вадим Петрович. — Мабуть, системний блок нагрівся. Ось і…
— Щось раніше такого не помічала. Може, через той Інтернет?
Вадим Петрович, ховаючи очі в підлогу, вичавив:
— Може…
… Вранці потрібно було скачати якийсь матеріал на роботу. Прокинувшись, Вадим Петрович включив комп’ютер і почимчикував до ванної. Коли повернувся, — в дверях кімнати застав дружину. Вигляд вона мала якийсь чи то наляканий, чи то здивований. Наче інопланетянина побачила.
— Вадиме, а що то таке? — нервово кивнула назад.
— Де, люба? — не втямив чоловік і зазирнув через її плече. І враз — похолов.
Мамо рідна: на моніторі комп’ютера пишномовно красувалася вчорашня картинка — «некласика»!
«Я ж учора її закрив. Невже вірус?», — перше, що прийшло на думку Вадимові Петровичу. Однак, якось неприродно всміхаючись, пустився на хитрощі:
— А-а! Он чим ти тут зранку займаєшся!
— Я-а?! — аж вирячилася Марія Іванівна. Відтак повторила: — Це я займаюся? Я зайшла сюди, а тут… тут… Ану пояснюй!
Довелося пояснювати.
— І що, — з недовірою питає дружина, киваючи на картинку, — тепер «вони» місяць показуватимуть свої красоти?
Вадим Петрович засмикав плечима.
— Не знаю. Треба попробувати це… це неподобство знищити.
— Пробуй.
Та те «неподобство» нічого не брало. Картинку наче хто приклеїв до монітора. Вже й «есемес» по мобільнику відправили, як того там просили, — і марно. Висить, щоб йому ні дна, ні покришки!..
Дружина місця не знаходить.
— І що тепер робить? Скоро діти приїдуть. Скажуть: он чим наші батьки займаються! Як ти його сюди приліпив?
— А я знаю, — Вадим Петрович утягнув шию в плечі. — Щось натиснув…
— «Натиснув»!..
… Цілий тиждень Вадим Петрович, мучачись через те «вікно», скачував потрібні матеріали. Все боявся, аби з флешкою чи дискетою не принести на роботу ту картинку. Та вона з монітора нікуди не «переходила».
Якось серед ночі Вадим Петрович прокинувся в холодному поту. Спросоння мацає навколо себе.
— Що це ти робиш? — спросила Марія Іванівна.
Вадим Петрович включив світильник. Спитав:
— Ми самі?
Марія Іванівна сперлася на лікті.
— А хто ще біля нас має бути?!
— Наснилися, значить.
— Хто?
— Оті. З Інтернету.
— Так, треба щось робити!..
До приїзду дітей картинку з монітора таки знищили. Знайомий Вадима Петровича допоміг. Порад всіляких надавав: що натискати, а що не натискати. Розповів також про різні можливі пастки, на кшталт: «Натисни швидко тут!», «Нова тема», «Блимкаючі реклами» тощо.
З того дня Вадим Петрович з Інтернетом уже обережніше. Хоча і кортить щось натиснути…