60 РОКІВ ЖИТТЯ, ОСВЯЧЕНІ КОХАННЯМ

28 СІЧНЯ — ДЕНЬ ДІАМАНТОВОГО ВЕСІЛЛЯ ПОДРУЖЖЯ ЯКИМЧУКІВ
Народився я у бідній селянській родині 16 січня 1923 року у с.Заболоть на Житомирщині, знаю ціну хліба. Мої батьки були прикладом працьовитості, чесності, духовності, високої моралі, тож пройнятий особливою шаною і гордістю до цього покоління. Жили у невеличкій хаті, яка складалася з однієї кімнати із земляною долівкою, сіньми, коморою. У кімнаті попід стінами були лави, велика піч, яка служила для спання 5 чоловік, опалення кімнати і приготування їжі, випікання хліба.
Із ранніх років нас привчили до праці, мали свої обов’язки по гоподарству і десь у 5-6 років гнали на поле, свою і дідову корову. А пізніше, щоліта, працювали на присадибній ділянці ще до сніданку, а на канікулах — у колгоспі почали із збирання колосків у жнива, а далі виконували складнішу роботу. Мати часто хворіла і не могла виробити мінімум трудоднів, а це — 300 трудоднів, то ми часто записували трудодні на маму.
На усе життя запам’ятали голодомор 1932-33 рр., який був штучно утворений комуністичним режимом. Щоденно від голоду помирало кілька чоловік, не було кому ховати. Для цього було виділено підводу і копача, які їздили по селу, забирали померлих і ховали без труни по кілька чоловік у одній ямі. Люди поїли собак, котів, голубів, їли кропиву, лободу, польовий щавель та інше листя. Лягали і вставали з відчуттям голоду.
І ось у 1934 році ми вперше з’їли кашу із колосків ячменю, а пізніше з’явився хліб з нового врожаю. Запах свіжого хліба запам’ятав на усе життя і вважаю святим.
Із вступом батьків у колгосп почалося «нове життя», батьки тяжко працювали на колгоспній ниві, бо праця була ручна. Основним знаряддям були коса, серп, сапка.
Селяни післа роботи на колгоспній ниві змушені обробляти присадибну ділянку (60 с. землі), поряд з цим на кожного селянина накладали великі податки, повинні здавати зерно, картоплю, молоко, м’ясо, яйця, бавовну, шкіру, позику.
Жили бідно, з весни і до пізньої осені ходили босі, а взуття перешивали зі старих чобіт батька, матері. Білизну шили нам з домотканого полотна.
Навчання у школі залишило для нас найрадісніші спогади. Були різні гуртки. Я захоплювався хоровим і драматичним гуртками, і продовжував у них брати участь в інституті і під час роботи.
У 1941 році закінчив 10 класів, мріяв вчитися далі у художньому інституті, бо почав малювати раніше, ніж писати і читати. Почалася страшна війна, мобілізація чоловіків, але мій вік не підлягав мобілізації, і ось 21 десятикласник вирішили добровільно йти на захист Вітчизни. Дійшли до станції Тетерів, налетіли німецькі літаки і розбомбили станцію, а ми розбіглися і повернулися додому. Зазнали страшних років німецької окупації.
Листопад 1943 року — прийшло довгожданне визволення. Батько і я були мобілізовані й потрапили у 127 Чистяковську стрілецьку дивізію, були в одному окопі.
14 квітня 1944 року я був тяжко поранений і контужений, після шпиталю зі зброєю у руках дійшов до Берліну, повернувся з війни у листопаді 1945 року — інвалідом і з нагородами. Звернувся у рідну школу, де мене радо зустріли і запропонували посаду старшого піонервожатого. Працював з 1 січня по 1 вересня 1946 року. З 1 вересня став студентом Житомирського педінституту. Незважаючи на тяжкі матеріальні, побутові умови (була карточна система, жили — надголодь), але проведені роки навчання у інституті вважаю найщасливішими роками свого життя. На весь інститут було близько 40 хлопців і з них більшість — інваліди, основна маса дівчат... Ось я свій вибір зупинив на однокурсниці Ільченко Ользі — і на все життя. Я вдячний долі, що нас Бог поєднав. Ми, на мою думку, поєднали рідкісний нерозривний, сукупний образ подружжя, постійно збагачуючи один одного. Мене в Олі привабила її врода, світлий розум, мудрість, справжня людська доброта і скромність. Про нашу дружбу знали всі студенти і викладачі інституту і ставили у приклад. І так ми дійшли до четвертого курсу, а 28 січня 1950 року одружилися у селі Старий Солотвин на батьківщині, зробили невеличку вечірку. У Житомирі для пам’яті сфотографувалися. А 15 серпня 1950 року за призначенням прибули у Новоград-Волинський, у СШ №2. Квартири не було, наймали кімнату без зручностей.
8 січня 1951 року народилася дочка Людмила.
5 червня 1955 року — син Анатолій. Ставши інспектором міськВНО, я одержав квартиру.
І ось 28 січня 2010 року — 60 років подружнього життя, освячені коханням. Мені пішов 88-й рік і я щасливий, що маю таку дружину, називаю її берегинею нашої родини. Маю люблячу дочку і сина, зятя Сашу, невістку Світлану, внуків Аліну, Юлю, Олю, правнука Максима.
Я — щаслива людина, що живу. Адже частина друзів відійшла на той світ. Оглядаючись на прожиті роки, на хвороби, які обсіли, хочу сказати, що мене ніколи не мучила чорна заздрість, не роздирала груди злість до людей недобрих, не задихався я в погоні за матеріальними благами, не горнувся до сильних світу цього.
Завжди мав здоровий глузд, самокритично оцінюючи свої можливості, без лукавства бачив свої недоліки, умів прогнати дурість та невихованість, з іронією дивився на хитрих чванців, легкокрилих пристосуванців і названих оптимістів, брехунів і безвідповідальних обіцяльників вважаю хворими людьми. З презирством ставлюся до кар’єристів, ідейних прислужників, різношерстних яничарів, а також до діячів чиновних, які, перебуваючи на високих посадах, не спромоглися у своїй діяльності хоч на маленьку добру справу, і в цьому з дружиною — однодумці.
Зараз нам за 80. Життя пройшло, прошуміло, але залишилися нетлінними світлі спогади про прожиті роки, які ми достойно пройшли. Не на словах, а на ділі сіяли розумне, добре, вічне.
І ми гордимося, що не марно прожили роки. Все життя я з Ольгою Дем’янівною старалися все зробити, щоб полегшити життя своїх дітей, внуків, правнука, виходячи зі своїх можливостей.
І на закінчення хочу сказати словами Котляревського з п’єси «Наталка Полтавка»: «Де згода у сімействі, де мир і тишина, їх Бог благословляє, добро їм посилає і з ними вік живе», а О.Корнійчук у своїй п’єсі вустами героя говорить: «Міцна сім’я — міцна держава».
З Новим роком, з новим щастям, шановні читачі газети «Звягель-Інформ»!

P.S. Колишні учні М.Д.Якимчука — Віктор Савицький, Микола Усенко, Юрій Оржехівський та інші від імені тисяч його та Ольги Дем’янівни учнів щиро вітають прекрасне подружжя педагогів з 60-річчям від дня укладення шлюбу, зичать міцного здоров’я, радості, достатку, любові ще на багато-багато років!