СХІД І ЗАХІД — РАЗОМ

Двадцять другого січня представники міської й районної влади, громадських і політичних організацій, установ, творча інтелігенція, студентство зібралися на урочистий мітинг з нагоди Дня Соборності України, що пройшов традиційно поблизу пам’ятника Тарасу Шевченку. Не відлякав учасників мітингу навіть сімнадцятиградусний мороз. А це свідчить, що національна свідомість українців, хоча й поволі, але міцніє.


У той же час, поряд із виявами патріотизму, ми все ще стаємо свідками діаметрально протилежних фактів. Такі були й під час мітингу. Окремі перехожі, відверто ігноруючи державний гімн, з абсолютною байдужістю до всього, що відбувається, проходили повз застиглих у шанобливому мовчанні мітингувальників. Для таких, певно, національна ідея не потрапляє й до першої двадцятки життєвих пріоритетів.
Але наразі — акценти не на цьому. Адже День Соборності несе в собі глибокий символізм. Своїми коренями свято сягає доленосних подій січня 1919 року, коли на Софійському майдані у Києві було проголошено Акт возз’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. Власне, День Соборності як свято встановлено в Україні лише через 80 років потому — згідно з Указом Президента України №42 від 21 січня 1999 року. Після 2005 року проголошення Акта Злуки почало відзначатися на державному рівні.
«Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу», — пролунало 22 січня 1919 року на Софійському майдані у Києві.
Акт возз’єднання був швидше символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві країни спільності тоді не було. Як наслідок — незалежність на довгі десятиліття було втрачено. У той же час, події січня 1919 року сформували підгрунтя для відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. Отож зрозуміло, чому однією з наймасштабніших акцій, до яких вдалися сотні тисяч українців у передчутті розпаду СРСР (22 січня 1990-го), став «живий ланцюг» між Києвом і Львовом — символ духовної єдності людей східних і західних земель України, запорука існування єдиної, соборної України.
У різні роки за часів Радянського Союзу рішуче налаштовані українські патріоти саме на 22 січня планували акції-нагадування про День Злуки. Так, 22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопіллі гурт молоді під орудою Володимира Мармуса вивісив жовто-блакитні прапори (за що хлопців ув’язнили в радянському концтаборі). У цей же день, п’ять років потому, на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник із Калуша…
Нагадаємо, що серед топонімічних назв Новограда-Волинського три роки тому з’явилося нагадування про соборність. На сесії міської ради 22 листопада 2007 року було прийнято рішення перейменувати вулицю Карла Маркса у вулицю Соборності. До слова, сесія тоді позначилася небувалою для нашого міста скандальністю, оскільки міський голова відмовлявся підписувати таке рішення.
День Соборності — це наголос на тому, що сила нашої держави — в єдності українських земель. А поразка Української Народної Республіки нагадує сьогоднішньому українському суспільству про його роль у формуванні вольової політичної еліти, здатної гідно відповідати на геополітичні виклики, що постають перед сучасною Україною.
P.S. 4 березня 2008 року Президент Ющенко вніс на розгляд Верховної Ради України законопроект щодо встановлення Дня Соборності державним святом (неробочим днем). Однак цей законопроект було знято з розгляду парламенту.