ВIД ЛАЗАРЕВОЇ СУБОТИ ДО ВЕРБНИЦI

27 березня — Лазарева субота, святкування якої сягає перших віків християнства. Свою Божу місію на землі Ісус Христос завершив двома величними актами — воскресінням Лазаря й тріумфальним в’їздом до Єрусалиму. То був світлий фінал драми Христового життя у переддень його мук і смерті.
За своє земне життя Христос вчинив чимало чудес, та жодне з них не мало таких наслідків, як воскресіння Лазаря. Для багатьох воно стало дуже переконливим доказом Христового божества. Тут він виступає як Пан життя і смерті, як переможець смерті, як всемогутній Бог.
Паломниця ІV століття Сильвія Етерія залишила детальний опис святкування Суботи Лазаря, в тому числі в Єрусалимі. У щоденнику її паломництва розповідається, що того дня після вранішньої літургії процесія вирушала до дому Лазаря у Віфанії, розташованій за якихось дві милі від Єрусалиму, того дому, в якому так любив відпочивати Христос. У процесії були єпископ, священики, монахи і багато вірних. По дорозі вони відвідували церкву, яка стояла на тому місці, де Марія, сестра Лазаря, зустріла Господа й сповістила йому про смерть свого брата. У цій церкві читали ту частину із святого Євангелія, де говориться про зустріч Марії з Христом. Потім, співаючи псалми, всі йшли до гробу Лазаря, де збиралися такі маси людей, що ними вкриті були всі довколишні поля. При гробі Лазаря служилася богослужба, на якій читали Євангеліє про воскресіння Лазаря.
Цікаво, що Лазарева Субота — це єдиний день у році, коли недільна служба виконується не в неділю.
А в останню неділю Великого посту Церква святкує урочистий вхід Ісуса ­Христа в Єрусалим, велике дванадесяте свято, одне із найстаріших в історії церкви.
За воскресіння Лазаря Христос і був прославлений народом як довгожданий Месія, цар Ізраїлю. Здійснилося пророцтво, записане у Старому Заповіті, і він в’їхав у Єрусалим, царське місто, сидячи на молодому ослі. Але чому на ослі, а не на білому коні, що було б значно урочистіше? У Господа кожне слово, кожен жест мали свою символіку. Адже кінь, як відомо, здавна був символом війни, його сідлали у похід, сидячи на конях, навіть вели бої. Осел же був символом миру, бо він придатний лише для повсякденної селянської праці. Ісус ніс людям мир, усі його проповіді були тільки про царство миру на землі.
Натовп зустрічав його, тримаючи в руках пальмові гілки й радісно вигукуючи: «Осанна!». Це всенародне уславлення Ісуса Христа й привело первосвящеників до остаточного рішення стратити його. І той же натовп кричав: «Розіпни його». Ще один вражаючий урок біблійної історії.
У древніх римлян пальмова гілка була символом перемоги. Нею сповіщали про вдалий похід, нагороджували переможців під час велелюдних ігрищ. Грецькою мовою пальмова галузка називається «баія», по-церковнослов’янському — «ваія», а звідси і назва Неділі Ваїй. Оливкова ж галузка — символ миру.
Оскільки ж у нас ці рослини не ростуть, то символом свята стала традиційна і всюдисуща верба, дерево, здавна шановане у нашому народі, бо своїми котиками найперше сповіщає про прихід весни. Окрім цього, має чимало цілющих властивостей.
Звичай садити вербу дуже старий, бо вже в «Ізборнику» (1073 рік) згадується «Праздъникъ Върбъни». Згадував про неї й Данило Паломник (1095-1103), який відвідав Єрусалим, примандрувавши туди із чернігівських земель.
Здавна вважалося гріхом не піти до церкви, коли святять вербу. Першими намагалися взяти свячені галузки діти. Вважалося, кому дістанеться найбільша, — той буде найщасливішим. При цьому годилося відщипнути пухнастого котика чи бруньку і з’їсти, «щоб горло не боліло». Кому дісталася суха гілочка, то вважали, що в господарстві не вестимуться вівці. Був звичай, не заходячи до хати, одну з галузок втикнути у землю край дороги чи на городі. Якщо свячене дерево пускало коріння, то був добрий знак. Чи не тому, зауважує етнограф Василь Скуратівський, українські села завжди потопали у вербах. Чи не найчастіше, поряд із калиною, вона оспівана й у піснях.
Тож не забудьте у Вербну неділю пригадати нехитрий звичай і приповідку наших предків:
Не я б’ю — верба б’є,
Недалечко червоне яєчко.
За тиждень — Великдень!
Не вмирай, не вмирай —
Великодня дожидай.