МУЗЕЙ ЛЕСІ УКРАЇНКИ — РОДИННА ОСЕЛЯ ОКРУЖКІВ

ПРАПРАВНУЧКА МІЩАНИНА ОКРУЖКА ПРЕЗЕНТУЄ ПЕРСОНАЛЬНУ ВИСТАВКУ КАРТИН
Художниця Наталі Крутякова цими днями презентує дебютну персональну виставку картин у музеї Лесі Українки. Цікавий факт: будинок, де нині знаходиться відомий музей, свого часу належав її прапрадіду — міщанину Окружку. Це прізвище часто згадується у біографії Лесі Українки, адже саме в цьому обійсті народилася геніальна поетеса. Саме сюди приходять та приїжджають шанувальники її творчості звідусіль, а нащадки Окружка, які мешкають у Новограді-Волинському, бувають тут щотижня. Їх родинній оселі пощастило не просто зберегтися, ще й випало виконувати почесну місію.
— Наталко, символічно, що ваша перша виставка відбувається у цих стінах. Кращого місця, певно, годі було й шукати…
— Мені пропонували виставлятися у садибі Косачів, але я завжди мріяла про те, що якщо колись презентую власні художні роботи на загал, то це буде у стінах музею Лесі Українки.
— Як давно малюєте?
— Скільки себе пам’ятаю, а це, приблизно, з трирічного віку, — фарби й олівці були моїми постійними товаришами. Писати маслом почала у 24. Перша моя серйозна робота теж є на цій виставці, а загалом їх у мене понад шість десятків. Багато з картин дарую, якщо поважаю і люблю людину. Вважаю, що це пам’ятний та оригінальний подарунок.
— Як гадаєте, мистецька аура, пов’язана із народженням у вашій родинній оселі геніальної української поетеси, позначилася на вашій долі?
— Поза сумнівом. Моя мама свого часу була постійним спонсором свят, що проходили у музеї, мені з дитинства подобалося тут бути. А тепер це передалося й моєму синові: ми щотижня буваємо у музеї, приходимо, наче додому. Тут справді особлива аура, вона надихає і заспокоює, дозволяє втекти від проблем у інший, мистецький світ. Настільки затишну і комфортну, по-родинному теплу атмосферу змогла створити тут незмінна берегиня — директор музею Віра Омелянівна. У цих стінах часто бувають і мої рідні, також художники, Алла та Іван Окружки. Тож у нас вже династія художників…. Мій син Артур, відвідуючи музей, теж зростає творчою дитиною: малює, хоче стати музикантом, на осінь планую записати його у музичну школу. Адже мене свого часу також рано віддали до художньої школи.
— А як дізналися про те, що належите до роду міщанина Окружка, якому пощастило свого часу здавати будинок сім’ї Косачів?
— Ключову роль у цьому відіграла Віра Римська. Перш, ніж стати музеєм, у будинку до 1971 року знаходилася бібліотека. У 1962-му моя мати записалася до неї, а Віра Омелянівна, почувши прізвище, запитала, чи має вона відношення до пана Окружка. Почали збирати інформацію, з’ясувалося, що справді ті самі… Моєму прапрадіду належало багато землі та декілька будинків у місті, кажуть, що він, маючи статки, був не скупий. Пізніше виїхав до Одеси, де і помер. Нині в Одесі мешкають його нащадки, наші рідні.
— А які відносини побутують у середовищі місцевих художників — чи є між ними конкуренція?
— Мені не довелося цього відчути, навпаки, поважаю колег по творчому цеху за готовність прийти на допомогу, дати пораду. За порадами часто звертаюся до наших авторитетних художників: Володимира Лиманця, Миколи Романюка. Пам’ятаю, як Віктор Климчук, ще коли у місті була художня майстерня,навчав мене не лише малювати, а й натягувати підрамники, полотна, грунтувати. За це їм велике спасибі. До речі, Володимир Лиманець відіграв у моєму житті велику роль. Колись я не наважувалася писати портрети, а саме він, побачивши мою першу роботу у цьому жанрі, переконав, що маю до цього хист. Люблю писати ікони маслом, золотом. Багато моїх робіт є у Польщі, де колись працювала.
— Скільки часу іде на написання картини?
— Коли займаєшся улюбленою справою, усе інше відходить на другий план. У роботі люблю організований підхід. Я не з тих художників, які пишуть декілька картин одразу. Як будь-якій творчій людині не подобається, коли оточуючі намагаються будь-що побачити незакінчену роботу, мені це заважає. Принаймні рідні це розуміють, син ніколи не заважає, коли я працюю. Тим не менше, я ловлю години, коли він відпочиває, аби максимально зосередитися. Був час, коли народився Артур, що я не писала картини, лише подумки не переставала цього робити ніколи. А тепер син, як справжній фахівець, полюбляє брати лупу і розглядати картини (сміється — авт.). Знаєте, коли готувала роботи до виставки, він дуже ревно поставився до того, що забираю з дому картини. Особливо переживав за власний портрет, довелося заспокоїти хлопчика, що картини будуть відсутні тимчасово.
— Які очікування від персональної виставки?
— Найперше хочу подякувати Вірі Омелянівні за підтримку в організації виставки. Хочеться вірити, що роботи сподобаються людям — їх можуть побачити усі, хто має бажання. Дуже приємно, що виставка проходить у цих родинних стінах. Ще більш приємно, що усе тут зберігається у автентичному стані, що працівники музею дбайливо і ретельно оберігають його.
— Дякую за інтерв’ю, вдалого вам дебюту!