РОЗДУМИ З ПРИВОДУ ВИХОДУ В СВІТ КНИГИ З ІСТОРІЇ МІСТА

Два місяці тому знайомі привезли мені нову книгу «Новоград-Волинський. Історія міста», яку випустило цього року видавництво «НОВОград». Це не перша книга з історії міста. Ще на рубежі 60-х і 70-х років ХІХ століття з’явилася брошура В.Г.Пероговського «Новоградволынск» обсягом 26 сторінок, що до нашого часу, на жаль, не дійшла. В радянський період історії міста був присвячений розділ, написаний нашим земляком О.О.Павловим до енциклопедичного довідника «Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область» (Київ, 1973; стор. 460-474). Після тривалої перерви, 2007 року, в Житомирі вийшов історико-краєзнавчий нарис М.Ю.Костриці «Новоград-Волинський» обсягом 92 стор. Як показав досвід, відтворити за короткий час у всій повноті багате на події минуле міста одній людині не під силу. Тому міська влада, котра була ініціатором і спонсором нової книги, прийняла вірне рішення: залучити до її створення місцевих краєзнавців, кожний з яких мав описати певний історичний період. Книгу планували випустити до 750-ї річниці від першої згадки про місто, але «штурмовщина» в такій кропіткій праці могла завдати лише шкоди. Протягом минулих трьох років краєзнавці зібрали новий матеріал, на основі якого зробили багато доповнень і виправлень. Все це дало можливість створити фундаментальну працю, що відрізняється від попередників не лише обсягом (640 сторінок), але й своєю інформативністю, всебічним висвітленням подій.
Хотів би підкреслити, що історією міста наші краєзнавці займалися не лише під час збирання матеріалу до цієї книги, а вже близько 20 років, регулярно друкували статті в місцевій пресі та збірниках конференцій обласного Товариства дослідників Волині. Унікальні документи ХVІ-ХХ ст. були знайдені у фондах Новоград-Волинського міського архіву та бюро технічної інвентаризації, Державного архіву Житомирської області (ДАЖО), Державного архіву Рівненської області, Центрального державного історичного архіву України в Києві (ЦДІАУК), Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ), Центрального державного архіву кінофотофонодокументів України, Інституту рукописів Наукової бібліотеки ім. Вернадського НАН України в Києві, Національного історичного архіву Білорусі в Мінську, Центрального військового архіву Польщі у Варшаві, Державного архіву в Кракові, відділу рукописів Національного інституту ім.Оссолінських у Вроцлаві. В книзі, крім цього, використані праці вітчизняних істориків, енциклопедичні словники, «Памятные книжки Волынской губернии», меморіальна книга «Звіл», статті з газет «Волынь», «Волынские епархиальные ведомости», «Жизнь Волыни», «Наша Волынь», «Волынская речь», «Трудовая Волынь», «Волынская молва», «Известия Волынского губревкома», «Волынская заря»,«Радянська Волинь», «Красный вестник», «Радянський патріот», «Радянський прапор» та ін., інтернет-ресурси, спогади старожилів. Дуже багатим є ілюстративний матеріал: репродукції старих мап регіону і планів міста, портретів і малюнків художників, фотографій з офіційних і приватних колекцій. Зібраний матеріал повинен зацікавити науковців, працівників освіти і культури, учнівську молодь і всіх тих, хто небайдужий до історії рідного краю.
Перелік безсумнівних достоїнств книги можна було б продовжити, але, справедливості заради, треба також звернути увагу на її недоліки. Спочатку зупинюсь на найбільш характерних. Книга перенасичена матеріалом загального характеру, який можна прочитати в багатьох підручниках з історії. Зустрічаються невиправдані повторення: про декабристський рух розповідається у двох розділах, те саме стосується подій червня-жовтня 1920 року і будівництва Новоград-Волинського УР. Нерідко зображені на портретах особи (князі Олександр Ягеллон, Зигмунт І та Януш Острозький, М.Кречетников, О.Суворов, Ю.Понятовський, Я.Домбровський, П.Валуєв) не мають прямого відношення до історії міста. В той же час відсутня інформація про багатьох видатних осіб, котрі народилися й жили в місті або колись відвідали його і залишили після себе слід: Діонісій Бонковський, Ганна Барвінок, Фелікс Волховський, Федір Волков, Орест Новицький, Чеслав Курьятто, Авраам Людвиполь, Шая Міллер, Улас Самчук, Андрій Платонов, Олена Амінова, Левко Лук’яненко, Павло Градов, Володимир Івасюк та ін. Не завжди вірно визначено час появи фото, а на стор. 130 і 527 вміщена одна й та сама світлина будинку колишнього винного очисного складу (пізніше — адміністративного корпусу авторемзаводу).
У статті «То що ж в імені твоїм?» (газ. «Звягель-Інформ» від 5 червня 2009 р.) я висловлював побажання, щоб у майбутній книзі з історії міста була відображена не лише нібито народна легенда про дзвін, але й наукові тлумачення слів «звягель», «звяга», «звага», наведені в «Етимологічному словнику української мови». Подобаються комусь ці тлумачення чи ні, але вони науково обгрунтовані. У підсумку ж бачимо цю саму легенду нашого часу (вже у трьох варіаціях!) і жодного тлумачення лінгвістів. А ствердження, що слово «звягель» означає «заможний», «багатий», «пишний» і що звягами або звягелями називали в давнину ковалів, викликає великий сумнів (стор. 40). Розповідаючи про дослідження нашого краю В.Антоновичем, слід було б підкреслити, що саме він першим описав звягельські городища: визначив їхнє положення і розміри, зробив схематичні малюнки. Доречним було б також розміщення фото кісток мамонта, що знайдені у 1980-х рр. під час будівельних робіт біля військової частини на вулиці Ціолковського і зберігаються в міському краєзнавчому музеї.
Іноді бажане видається за дійсне. Так, наприклад, лише за фактом спорудження за ініціативою К.І.Острозького Микольської готичної дерев’яної церкви давньоруського (візантійського) типу на старому мурованому фундаменті у Вільні безапеляційно стверджується, що такою самою була замкова Микольська церква у Звягелі (стор. 48-49). Насправді нам відомо тільки те, що в Звягелі був протопіп Микольський Софроній, котрий 1596 р. брав участь у Брестському соборі. Нема також доказів, що «Анна-Алоїза перебудувала у костьол замкову Микольську церкву» (стор. 61). Великий сумнів викликають інші ствердження: 1) в середній башті замку відправляли набоженство католики (стор. 55), 2) новим господарем Звягеля 1654 року став київський воєвода Ян Замой­ський (стор. 73), 3) створення магістратом пожежної команди після пожежі 1775 р.
(стор. 83), 4) розділ майна 1793 р. між Маріанною Любомирською і Протом Потоцьким (стор. 84). Історик, звичайно, має право на гіпотези, але висловлювати їх треба надзвичайно обережно. Що стосується висловлювання В.Антоновича про Звягельську ратушу (стор. 79), він вказує лише на товщину її стін, але інші деталі не згадує. В інвентарі 1620 р. написано: «Polney strzelby wozow dwa ...». У книзі цей вираз інтерпретується невірно: «… дві «стшельби польних» — п’ятиствольні гармати на возах» (стор. 79), тоді як насправді це означає: «Бойових рушниць два вози». У джерельній базі розділу допущена плутанина.
Матеріал про Коліївщину і рух конфедератів 1768-1772 рр. (стор. 111-114) з невідомої причини включений до розділу «Новоград-Волинський у складі Російської імперії», хоча Волинь була приєднана до Росії лише у 1793-95 рр. Занадто багато уваги приділяється війні 1812 року (стор. 114-116), що фактично обминула стороною наш край. Міське двокласне училище, як свідчать архівні документи, займало будинки на Житомирській вулиці. Немає даних про його знаходження в районі вулиць Лесі Українки та Івана Франка (стор. 181). А головний корпус чоловічої гімназії займав будинок Шульця на вулиці Рибаковій, а не будинок Фінкеля (стор. 185). Більше уваги бажано було б приділити опису храмів і цвинтарів міста, релігійному життю городян. Краще пасував би до цього розділу часовий, а не тематичний принцип викладу. Тоді можна було б виділити три основні блоки (кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст.; середина ХІХ ст.; кінець ХІХ — початок ХХ ст.) і відобразити в кожному з них містобудування, чисельність і склад населення, економічне, релігійне і культурне життя міста, освіту, органи управління, персоналії. Великим недоліком є відсутність джерельної бази.
Потребує додаткового дослідження питання про бої за Звягель між «червоними» та армією УНР у листопаді 1920 р. (стор. 321). Відповідно до джерел Директорії, армія УНР у жовтні-листопаді 1920 р. знаходилась на лінії Летичів—Деражня—Могилів-Подільський, звідки наступала на Вінницю. Наше місто при цьому не згадується. Висновок про те, що в 1920-х роках місто стало єврейсько-російським — невірний (стор. 328). Як і до революції, воно залишалося єврейсько-українським. Хоча архівні документи 1922 року показують величезні зміни в національному складі населення міста, їх спростовують результати всесоюзного перепису населення 1926 року: євреї — 6497, українці — 4364, росіяни — 513, німці — 486, поляки — 355, білоруси — 27, чехи — 20, інші — 27, всього — 12309 жителів (ДАЖО — фр. 326 оп. 1 спр. 240). Загальна чисельність населення за чотири роки мало змінилася (у 1922 р. вона становила 12858 чоловік), тобто кількість українців за цей час не могла суттєво збільшитися за рахунок міграції. Чим же пояснити таку велику невідповідність? Пояснення бачиться лише одне: значна частина етнічних українців у 1922 році назвала себе росіянами. І в цьому немає нічого дивного. Адже, згідно з результатами всеросійського перепису 1897 р., близько половини українців міста назвали рідною мовою російську. До революції та в радянський період російську широко використовували як мову міжнаціонального спілкування не лише євреї, але й інші етноси, хоча у своєму національному колі, на відміну від мешканців великих міст, вживали переважно рідну мову (у 1939 році 71,1% євреїв Житомирщини назвали рідною мовою ідиш). Українізація середини 1920-х років принесла свої плоди: зросла національна свідомість етнічних українців, що знайшло відображення під час перепису 1926 р. У зв’язку з багатонаціональним складом населення в 1930-х
роках у місті нараховувалося п’ять українських шкіл (№№2, 3, 6, 10, 40), дві єврейські (№№1, 5), дві російські (№№7, 8) і одна німецька (№4). Обов’язковим, крім російської, було також вивчення української мови. Високі вимоги щодо володіння цією мовою ставилися до вчителів. Так, уродженець Польщі, вчитель образотворчого мистецтва Звягельського педтехнікуму А.С.Кремсдорф мусив у вересні 1926 р. написати заяву про звільнення: «З приводу того, що я не володію мовою викладання Укрпедтехнікуму, через що моя праця не може бути продуктивною, прошу звільнити мене від виконання обов’язків викладання малювання зазначеного педтехнікуму». Відмінності серед шкіл полягали лише у мові навчання, але у змісті, програмі, ідеології жодних відхилень не було. Тому німецька школа аж ніяк не могла нагадувати гімназію (стор. 338). Привертає увагу таке речення: «Найважливіші силові й економічні структури у місті очолили євреї ...» (стор. 328), і далі наводяться прізвища. Дійсно, у 1920-х роках євреї займали високі посади. Щоправда, Книжник очолював не надзвичайну комісію, а один з відділів ревкому, що називався «Повітове політбюро по боротьбі з контрреволюцією, службовим злочином та бандитизмом». Але є й інша сторона медалі: голова повітревкому — Яким Мацута, воєнком — Петровський, голова продкому — Сидорук, завідуючий іноземним підвідділом — Осадчук, голова виконкому — Несенюк. Отже, не все так просто. Але через однобокість і упередженість у викладенні точки зору автор (свідомо чи несвідомо) підводить читачів до думки, що репресії, голодомор — справа рук виключно євреїв і росіян. Слушними є міркування про розбрат, відсутність єдності серед українців (стор. 329). Подібна трагедія торкнулася також єврейського населення, яке розкололося на нечисельних противників нового режиму (набожні юдеї, колишня буржуазія, діячі сіоністського руху), більшовицьку молодь і сіру аполітичну масу. Офіційно Новоград-Волинський так і не перейменували на Звягель (стор. 335), хоча остання назва широко вживалася в 1920-х р.
У документах цього періоду зустрічаються обидві назви міста. Це саме стосується й вулиць: поряд з новими назвами вживали також дореволюційні. Невірним є припущення про незмінність чисельності та національного складу населення наприкінці 1930-х рр. (стор. 365).
Насправді, за переписом 1939 року, у місті нараховувалось 23732 жи-теля (порівняно з 1926 роком чисельнісь зросла майже вдвічі), в той час, як частка євреїв знизилась і становила 28,82%. Не витримують жодної критики спроби довести, буцімто місцями масових розстрілів жертв сталінізму були міський парк і подвір’я в’язниці (стор. 366-367). Розстріли в міському парку, де до війни знаходилися літній кінотеатр, кафе, стадіон, де відпочивали сотні громадян, у самісінькому центрі міста — це вже з області фантастики. Більш ймовірні страти на території в’язниці. Але як це поєднати з іншим реченням: «Найстрашніше у розстрілах 1937 року — це їх таємність» (стор. 366). Адже в’язницю оточували десятки житлових будинків. Вважаю, що страти відбувалися далеко за межами міста, на спеціально обладнаних для цього, незаселених територіях, через що досі не вдалося знайти свідків цих злочинів. На стор. 365 без посилання на джерело подається національний склад репресованих. Крім того, незрозуміло, про що йде тут мова: про місто, район чи область? 1930-ті роки — це не лише роки репресій і мілітаризаціії, але і період інтенсивного будівництва. В книзі багато приділяється уваги негараздам, але не згадується про спорудження шкіл (№2,3,7,40), нових корпусів міської лікарні, житлових будинків (в т.ч. триповерхового на вул.Міжнародній), двох кінотеатрів, стадіону, шосе «Київ-Львів». До цього можна ставитись по-різному, але це факти.
У розділі «Новоград-Волинський — місто ратної слави» потребує упорядкування джерельна база, а в розділі «Соціалістичне будівництво у Новограді-Волинському» є деякі прогалини в описі 1980-х років. Не слід також забувати, що з кінця 1970-х років у зв’язку із забрудненням ріки Случ, знесенням одноповерхових будинків із садками і городами, Чорнобильською катастрофою, місто втратило свою привабливість як місце літнього відпочинку. У цей період загострилася також продовольча проблема.
Ще 22-23 жовтня 2009 року міський відділ культури надіслав мені електронною поштою файли тексту майбутньої книги (за винятком періоду Великої Вітчизняної війни). Протягом трьох місяців я ретельно перевіряв текст, писав коментарі, в яких вказував на помилки та інші недоліки, вносив доповнення. Файли з пропозиціями надсилав до відділу культури, а пізніше — до видавництва «НОВОград» (останній раз — 26 січня цього року), щоб з ними ознайомили авторів книги. Як це не прикро, значна частина пропозицій залишилася поза увагою. Тому мені не залишається нічого іншого, як, спираючись на історичні джерела, довести через місцеву пресу свою точку зору до авторів книги і читачів. Сподіваюсь, що в наступних виданнях цієї книги або нових книгах з історії міста ці критичні зауваження будуть враховані.
Незважаючи на згадані вище недоліки, нова книга повинна стати своєрідним трампліном для дальших досліджень. Адже ми ще так мало знаємо про минуле нашого міста. Далеко не вичерпали своїх можливостей ДАЖО (тут зберігається майже півтора мільйона справ), ЦДІАУК (12,6 млн. справ), ЦДАВОВУ (понад 2 млн. справ) та інші українські архіви. Вже коли матеріал книги був зданий до друку, у відділі рідкісної, рукописної та стародрукованої книги наукової бібліотеки Львівського національного університету імені І. Франка вдалося знайти план міста 1798 року. Поки що нікому з нас не доводилося працювати в архівах Російської Федерації, хоча відомо, що в Російському державному військово-історичному архіві є документи про міста Волині кінця ХVІІІ — початку ХІХ століття та про 18-й піхотний Вологодський полк, що стояв у Новограді-Волинському до початку Першої світової війни, а в Російському державному військовому архіві — документи Новоград-Волинського укріпрайону. Перспективними є також пошуки в Державному архіві Російської Федерації в Москві, Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі, Російському державному архіві давніх актів. До речі, саме в останньому, завдяки ініціативі коростенців, нещодавно був знайдений документ про надання їхньому місту 1589 року магдебурзького права. Напевно, принесуть пошуківцям сюрпризи й архіви Польщі. Треба лише наполегливо шукати. На жаль, нас, звягельських краєзнавців, дуже мало, і люди ми вже немолоді. Ряди наші багато років не поповнюються. Тому мимоволі постає питання: хто прийде нам на зміну? Де ті романтики, патріоти свого краю, ентузіасти з блиском в очах, котрі розкриватимуть таємниці минулого? Питання залишається поки що без відповіді.