ТАКИЙ СОБІ КОРПОРАТИВЧИК-2

Перша нарада в новому році…
У кабінеті директора комерційної фірми «Реклама-Норм» панувала мертва тиша.
Після тривалої мовчанки шеф, Іван Петрович, вкотре обвівши підлеглих спопеляючим поглядом, зупинив свій зір на Гнатові Дужці, завгарові.
Той сидів, немов із хреста знятий.
— Да-ааа, — зрештою важко видихнув Іван Петрович і нервово стріпнув головою. — Погуля-али. Ось заяву маємо! З міського відділку! Наш незрівнянний Гнат Дужка відзначився! — І кивнув завгарові. — Ну, і як ви умудрилися туди потрапити?
Гнат Дужка лише винувато здвигнув плечима і ховав очі у синіх водах Чорного моря, відбитого на великій мапі, що висіла праворуч од нього на стіні.
Директор продовжив:
— А так гарно все починалося. Щирі вітання Діда Мороза і Снігуроньки, тости, цікаві історії розповідали зі свого життя. Особливо про рибалку. І Гнат Дужка… Гнат Дужка, як не дивно, поводив себе належним чином! Замовив «Сніг кружляє». Чечітку відбивав. Прийоми з карате показував. Ні до кого не чіплявся. Ба, навіть цього разу нікого ні з ким не переплутав! Ось і наш комп’ютерний геній, Єгор Мишка, до коньячку прикладався, як… кгм, але ж нічогенько. Лезгинку нормально відчеканив! У вальсах ходив і додому дійшов без усіляких там негативних наслідків!
Раптом, ні з того ні з сього, Остап Брюква зайшовся ­нервовим сміхом.
Керівник фірми різко перевів на нього погляд.
— А ви, Остапе Максимовичу, чого регочете, ніби гороху об’їлися!
Працівник із відділу маркетингу вмить запнувся.
Іван Петрович йому дорікнув:
— До вас у мене також є претензії. На останній нараді, коли ми обговорювали питання щодо розважальних програм, то ви, ніби, були проти них. Але коли під час святкування почали крутити на підлозі порожню пляшку, то ви раптом чомусь змінили свої бажання і так припадали до жіночих вуст — не відірвати! А далі що?
— Що?! — аж подався вперед Остап Брюква.
— Що, що? — осудливо захитав головою шеф. — Навіщо ви дівчат замовляли в «номера»?
Остап Максимович здивовано кинув:
— Так сказали, що за все заплачено!
— Хто сказав?! — аж підвівся директор. — Хто??!
Працівник із відділу маркетингу стенув плечима:
— Не пам’ятаю. Але…
— Але-але! Де ви бачили у тому барі «номера»?! Ми ж Новий рік не в будинку розпусти святкували! Чи, може, в якихось інших «номерах» ви бували, то розкажіть нам про них, будь ласка.
Остап Брюква замовк. Почав на мапі шукати залізничні колії, котрі його неабияк завжди цікавили.
Іван Петрович знову перевів погляд на Гната Дужку.
Від чого завгар захитався, мов маятник. А відтак, мов гірчичник, приліпив долоню до лоба. Другу — поклав на груди.
Шеф глузливо захмикав і пригадав кимось колись сказану фразу:
— Що кращою була забава, то гірше почуваєшся вранці! Прокидатися дуже важко, нестерпно болить голова, сильно нудить, ще й хитає!
Гната Дужку захитало сильніше.
І тут Іван Петрович зненацька «вистрілив»:
— Як?! Як вас до попа занесло?! Одразу після корпоративу?! Як, я вас питаю?!
— Ну… — підвівся Гнат Дужка, винувато вичавлюючи, — Ну…
— Що, ну?!
— Ну, я з Єгором Мишкою перед цим, ну, святкуванням, домовлявся зустрітися о сімнадцятій сорок п’ять біля його хати. Так було зручно. Отця Никодима ж знають усі. А бар — поруч. Тому… Тому після гуляння й повело туди.
— Повело! — дратівливо передражнив директор. — Ну, гаразд, повело. А навіщо було чіплятися до… — Іван Петрович од хвилювання забув, як правильно назвати Божого слугу, і, щоб усі знали, про кого йдеться, перехрестив себе та продовжив: — До нього! Навіщо?!
— Я ні до кого не чіплявся, — почав виправдовуватися завгар, уже «плаваючи» десь у Балтійському морі. — Коли я вийшов із бару… Така заметіль! Вітер туди-сюди! Очі заліплює! Бачу: якийсь паркан, дерева. Над ними — хрести, хрести, хрести…
— Ну, і?!
— І раптом переді мною виринуло щось таке здоровецьке, бородате! Я не злякався. Понятно ж, після корпоративу. Мені стало цікаво. Питаю у того інтересного: «Ти — Вій?». А той на мене хресне знамення наклав і сказав: «Ізійди, дух нечистий, із раба Божого!». А потім мене знову кудись повело.
— Ух-ху-хуу-и-и! — видихнув і вдихнув повітря директор, змахуючи ребром долоні з чола рясний піт. — Але, як ви, наш дорогенький завгаре, до міліції-то потрапили?
— Так повело ж! — чи прикинувся, чи правду сказав Гнат Дужка. — Щось таке, наче, було.
— Ще й як було! — вкотре зірвався на ноги шеф. — І я пригадаю вам! Зайшли до відділку і почали колядувати! Ко-ля-ду-ва-ти!!! А до колядок-то ще було, як до неба р-р-р… Кгм. Сором! Гопака там виплясували. До китайців чіплялися. Так, китайців! Ніби на попередній нараді наврочили, згадуючи про них!
— А що, і китайці там були? — пробелькотів Гнат дужка.
— Були! — Іван Петрович гепнувся на стілець. — На брудершафт з ними хотіли випити. З нелегалами! А їх же у той день затримала міліція. Коньяк пропонували. Бутерброди.
Гнат Дужка вирячився.
— А що, у мене із собою щось було?!
— Та, кажуть, було! — зіронізував директор. — Дорогою десь «наколядували» чи із сабантуя прихопили?
Плечі завгара засмикалися то вверх, то вниз. Проте, промовчав.
— А потім…
— Що — потім?
— Потім — цирк! Кинулися визволяти китайців! Волали там про якісь права і свободи меншим братам! Яким меншим братам?! На міжнародний скандал тягне, пане колего! А отже, трудяго, наступний корпоратив, котрий незабаром відбудеться, ви пропускаєте! Проведете свято у колі сім’ї. Між іншим, якраз ваша дружина з відрядження повернеться.
— Іване Петровичу! Як же без мене-то?
— Тверде — ні!
— Іване…
— Гаразд, — несподівано роздобрився директор. — Куди подітися. Але для вас стіл буде окремий. Солодкий: «Тархун», «Лимонад»…
— Іване Петровичу!..
— У гараж! Щоб усе блищало! І ви, Остапе Максимовичу, не посміхайтеся там у кулачок! Також ідіть працювати! Всі вільні! Да-аааа, погуля-али…
Це була перша нарада у новому році.