«НЕ МОЖУТЬ ЛЮДИ ПРОСТО ТАК ЗНИКАТИ»

Як не прикро, але всі пророцтва екстрасенсів і подібних їм провидців щодо повернення додому до кінця січня цього року зниклого десятирічного Бориса Яковчука, на жаль, не справдилися.


За словами батьків Яковчуків (дивіться «ЗІ» №4 за 28 січня 2011 р., у матеріалі «Такого не побажаю й ворогу своєму…»), вони об’їздили чи не півкраїни, побували і в Білорусі, аби в людей з екстрасенсорними здібностями дізнатися про долю свого сина. І, ніби, всі ті «чаклуни» в один голос запевняли, що їхнього сина Бориса збила машина, і він десь знаходиться під Києвом. Але до кінця січня його (він нічого не пам’ятає) привезуть і поставлять під двері…
Та не привезли, не поставили... Однак мати й досі не втрачає надію, продовжує зустрічатися з бабками-гадалками, сподіваючись, що її син таки повернеться додому. А нещодавно вона навіть побувала на програмі «Жди меня».
Що ж, нехай Бог її почує й допоможе.
Нещодавно до батьків Яковчуків навідувався слідчий з міського відділу міліції. Вкотре велися бесіди, щоб бодай ухопитися за ту ниточку, котра допомогла б нарешті розв’язати цей заплутаний клубок.
Редакція ж газети у свою чергу, щоб земля не обростала різноманітними чутками, інформуватиме наших читачів про подальший розвиток подій.
А днями до редакції завітала ще одна згорьована жінка — Любов Іванівна Гаврилюк, — мешканка с. Чижівка. Як повідомила вона, її син Віктор пропав ­
23 грудня минулого року, і зник при досить дивних обставинах.
Любов Іванівна настільки була знервована, ображена, вороже настроєна на хід слідства, що її годі було спинити.
— Я шкодую, що одразу не звернулася до газети. То кидалася на Житомир, то на Київ, а дитина-то пропала в Новограді. Все одно ж є люди, котрі бачили, як він утікав…
— Звідки і від кого він утікав?
— Розкажу все по-порядку. Вітя з другом Олександром поїхали у бар «Сафарі».
— Чого вони туди поїхали?
— Просто в тому барі працює знайомий мого Віті. Тоді хлопці замовили, як говорили, пляшку пива, триста грамів горілки і по стакану соку. А до цього, ніби, були тверезі. То синового друга затримала міліція.
— За що затримали?
— Сказали, що за непокору.
— Але ж цьому щось мало передувати?
— Говорили, ніби мій Вітя до когось там чіплявся. Проте, мій син, будучи десь у чужому місті, навряд чи міг таке зробити. Я його знаю. Він хлопець спокійний. Я пізніше у Сашка питала, чи справді Вітя до когось там чіплявся. Саша сказав, що не знає. Кажу: «А навіщо тоді неправду свідчив?». «Я так припускаю», — була відповідь.
— А чому тоді втікав од міліції Віктор?
— Мабуть, злякався. Хоча, міліція казала, що хлопці були крепко п’яні. Уявіть, якщо Вітя був такий п’яний, то як він міг утекти від міліції? П’яна людина може хіба що носом асфальт рити. До речі, я з родичами проводила власне розслідування. Їздили до того бару. Декого вже звільнили. І що цікаво, — працівники дають різні свідчення. Гардеробниця говорить, що вона Віті видавала речі; бармен — ніби він; охоронець каже, що він видавав. А потім говорили все навпаки: що не той видавав речі, а той. Та, зрештою, що дивно, всі речі мого сина — куртка, шапка, гаманець, студентський квиток, мобільний телефон — опинилися в міліції! Коли друга мого Віті випустили, то спитала в нього: «А чому речі сина в тебе були?». То він сказав, що не пам’ятає. До цих пір не згадати, що тоді відбувалося? Нехай це буде на його совісті. Міліція також толком нічого не пояснює. Хіба що, кажуть: «Почекайте, може, ваш син де з’явиться». А я їм кажу: «Що такого ще не було, щоб дитина не ночувала вдома». А мені: «Що ви переживаєте, мамашо, все в житті буває перший раз!». Я, правда, посиділа, подумала, може, справді втік, злякався міліції. Але, що це за держава у нас така, що треба ждати три дні, щоб розпочати розшук людини?
— На жаль, такі правила існують не тільки у нас.
— А заяву одразу не приймати — теж такі правила? Хоча, я була в адвоката, і він сказав, що заяву повинні були прийняти. Вітя того дня, двадцять третього грудня, поїхав до міста забрати фотографії, — з очей жінки полилися сльози.
— Любове Іванівно, — запитую, — а що то за фотографії?
— Вітя наступного дня, у п’ятницю, мав здавати екзамени у МРЕВ ДАІ на водійські права, для цього і потрібні були фотографії. Мав бути випуск. Між іншим, Вітя з «Ялинкою» (є в Житомирі такий сервіс) підписав договір. Повинен був там проходити практику, але там так і не з’явився. Я не вірю, що син десь сидить і переховується. Він би вже давно подзвонив додому.
— Він часто їздив до міста?
— Ні. Він учиться. У Черняхівському районі. У Головинському вищому професійному училищі нерудних технологій. Широкий профіль — слюсар-водій-кранівник. Вітя завжди мріяв бути водієм. Він добре вчився. Заняття без поважних причин не пропускав. Ось учителі… — жінка не може стримати сліз, — постійно дзвонять, питають, чи знайшовся Вітя? Я мусила покинути роботу, щоб знайти сина. Якщо він утікав, то краще б його зловили, та я знала, що він живий. Саша, котрий був із ним, каже, що його сильно вдарили по голові.
— Хто вдарив?
— Він не пам’ятає. Але я йому не вірю. Він раніше був судимий. Дали умовно два роки. Він боїться, щоб його не посадили і всього не розказує. Стільки часу пройшло, хоч би разок мені подзвонив, що, мовляв, також переживає. Так ні ж, мовчить! Може, пригрозили… Навіть додому в Чижівку не їде, у сестри ховається, в місті. Я у неї була, та вона мене на поріг не пустила. Каже, що мене не впізнає. Як дитя може бути таким злим, з таким кам’яним серцем? Мабуть, теж залякали.
— Це ви так думаєте?
— А що мені ще думати? Та — не впізнає, брат — міліції каже одне, прокуратурі — друге, а мені — зовсім третє. Як у тому барі.
— А чому ви їздили до Києва?
— Їздила на телебачення. Подавала фото сина на «НТН» та на «Магнолія-ТВ». Фото друкували газети «Ехо», «Житомирщина». І скільки часу пройшло, але ніхто мого сина ніде не бачив. Був, правда, один хлопець із нашого села. Одноліток Віті. Вчилися в паралельних класах. Ніби бачив Вітю на автовокзалі (точно сказати не може) чи то 25 грудня, чи то 26, чи то 27, чи то 28. Казав, що сідав на білий бус, рейсом «Пилиповичі-Житомир». Знайшли ми того водія, але він не пам’ятає такого хлопця. Каже, що тоді багато пасажирів було. А пізніше цей однокласник подзвонив і повідомив мені, що обізнався, що то був не Вітя. Але хочу звернутися до людей, котрі в ті дні їхали тим рейсом. Якщо хтось бачив мого сина, то, будь ласка, зателефонуйте мені (номер телефону дивіться нижче). Ми і всіх таксистів обійшли. Може, до них підходив син і хотів до Чижівки доїхати, та в нього грошей не було?
— І що сказали таксисти?
— Сказали, що не бачили такого хлопця. Але ж хтось повинен був його бачити? Якщо навіть хтось його забирав, чи машина яка збила, чи їхав куди… А якщо, може, хтось його де тримає, то благаю вас: відпустіть! Відпустіть! Ви ж усі маєте дітей, і в кожного є серце, і в кожного воно болить. Відпустіть, ми нікуди не заявлятимемо. Він же десь є. Ну, не можуть же люди зникати безслідно?
— А що вам сьогодні кажуть працівники міліції?
— Ось і вчора у них була. Кажуть, що відомостей поки що ніяких немає. Що іще дивно. Коли я давала фото на прикмети, то ось на ньому, бачте, добре видно, що очі в сина голубі, а вони в оголошенні написали, що темні. Як можна так писати? А може, хтось і впізнав би його. А так, ага, темні, значить — не він. Казали навіть, що він утопився. То ми збирали людей і ходили по річці. А чому міг утопитися? Бо працівники міліції говорили, що Вітя втікав по вулиці Герцена в бік пішохідного мосту. Є свідок, котрий бачив того вечора хлопця, схожого на мого сина. Ми бачили того свідка. Нормальний чоловік, військовий. Але, коли я показала фотографію сина, то він сказав: «Я бачив цього хлопця, як оце вас перед собою. Я добре пам’ятаю, що він був у светрі, але капюшона на ньому я не бачив. Чи були смужки на светрі, — не пам’ятаю, темно було. Я не можу впевнено сказати, що це був ваш син. Можу ще додати, що він був у темній плетеній шапці».
— У шапці?!
— Так, у шапці! Ось і думаю собі: як у шапці, коли вона лишилася в барі, а потім — у міліції? Якось усе заплутано, все темне й чорне. Не знаєш, — що й думати. Хто каже правду, а хто ні. Якщо він злякався і втікав, то втікав би додому. Хоч він і був у светрі, але замерзнути не міг. Морозу тоді не було. В мене дитя виросло в селі. Хлопчик — здоровий, сильний. Він трудився: і на городі, і біля хазяйства, і гній викидав. Невже його в той день ніхто не бачив? Не в лісі ж пропав — у місті! Хтось же повинен був його бачити. Міліція мене питала, чи не були раніше у Віті, а також у когось у нашій сім’ї, психічних розладів? Та ні в кого не було. Якщо він із ляку кудись і поїхав, то повідомив би мені про це. Тут щось не те. Я вірю слідчим із міліції, вірю слідчим із прокуратури. На них ще є надія. Щоб мені не їхати далі, в житомирську прокуратуру чи до міністра Могильова. Разом з тим, звертаюся до всіх людей. Якщо, може, мій син і втік, то він же десь ішов, на нього повинні були звернути увагу. Це все сталося 23 грудня, десь із шостої до десятої години вечора. Вітю того вечора бачили в барі «Сафарі» (район «Болгарбуд»), потім — на вулиці Герцена, пізніше, ніби, сідав у автобус №14, говорили, що тоді його светр кидався всім у очі. На вигляд синові — 18-20 років, зріст — 160 см,
середньої тілобудови, волосся русяве, обличчя овальне, очі голубі, ніс прямий з горбинкою. Був одягнений у светр у поперечну чорно-салатову смужку, кожна шириною десь по 5 сантиметрів, ззаду — капюшон, та светр синього кольору з поперечними смужками чорного кольору, штани і черевики чорного кольору.
Люди добрі, допоможіть! Не відвертайтеся. Не обходьте стороною мою біду. Не будьте байдужими, бо в цьому світі щось діється не так. Не можуть же люди просто так зникати. Прошу всіх, хто десь бачив мого сина Віктора або знає про місце його перебування, — подзвоніть на номер мого телефону: 097-673-12-94 (Любов Іванівна Гаврилюк).

Історія сумна і справді досить заплутана. Тому, мабуть, після поданої заяви Л.Гаврилюк до прокуратури, її працівники і взялися за розслідування цієї укритої таємницею справи.
Ось що з цього приводу сказав І.ВДОВИЧЕНКО, заступник міжрайпрокурора м.Новоград-Волинський:
— Насамперед зазначу, — наголосив Ігор Миколайович, — що Любов Іванівна Гаврилюк подала заяву до прокуратури лише двадцять п’ятого січня. Вислухавши її розповідь, зрозуміли, що потрібна негайна перевірка. Тим більше, вона скаржилася на те, ніби працівники міліції причетні до зникнення її сина Віктора. Як стало відомо, він дійсно відпочивав зі своїм другом у барі «Сафарі». Є дані, що хлопці вступали у конфлікти з перехожими, через що до чергової частини і надійшов телефонний дзвінок. Черговий відділу про цей інцидент одразу повідомив патрульну службу, котра на той час знаходилася в тому районі. Проте, на Гаврилюка, котрий був уже на вулиці, не звернули уваги, затримали тільки його друга, в котрого знаходилися речі Віктора. Хто говорить, ніби хлопців били працівники міліції, хтось — що з боку міліції були протиправні дії, що правоохоронці ніби причетні до зникнення Віктора Гаврилюка. Але були опитані свідки тієї події, а також працівники міліції, котрі виїжджали на виклик, і було встановлено, що працівники міліції ніякого відношення до зникнення Віктора Гаврилюка не мають. Проте, справа ще не закрита. На даний час розшуком зниклого Віктора займаються органи внутрішніх справ.
Свій коментар дав і В.ПРИЛИПКО, начальник Новоград-Волинського МВ, полковник міліції:
— Увечері 23 грудня минулого року до чергової частини, — сказав Віктор Володимирович, — надійшло повідомлення про те, що біля бару «Сафарі» відбувається бійка. Про цей випадок було повідомлено патрулю, що ніс службу в даному районі. Це були — один працівник міліції і два дружинники. Вони туди підійшли. Зустріли одного побитого хлопця, у руках якого була куртка, як пізніше з’ясувалося, — свого приятеля. Підозрілого доставили до чергової частини. На нього був складений протокол, а наступного дня цього мешканця району було доставлено до суду.
— Куртка належала Вікторові Гаврилюку?
— Так. У її кишенях були знайдені деякі речі, зокрема, — мобільний телефон. По ньому визначили, кому належить курточка. Вийшли на матір, зателефонували їй. Того ж дня почали проводити перевірку. Як з’ясувалося, Віктор Гаврилюк зі своїм товаришем у барі вживали алкоголь, потім вийшли на вулицю... До речі, ми також встановили, що барменом у цьому барі працює односелець цих хлопців, з Чижівки, тобто. Він тоді виносив надвір куртку, хотів одягнути Віктора Гаврилюка, але не зміг, бо той був дуже п’яний. Потім, уже десь о першій годині ночі, на чергову частину міліції надійшов телефонний дзвінок від мешканця вулиці Герцена, колишнього військового. Той повідомляв, ніби біля його будинку, обіпершись об стінку, стоячи спить якийсь хлопець у светрі. Виїхали на виклик. Але коли приїхали на місце, — хлопець уже встиг зникнути. Відставник же пізніше того нічного «гостя» впізнав по фото. Це був Віктор Гаврилюк.
— Мати каже, що цей свідок стовідсоткової гарантії не дає, що то був саме її син.
— Звичайно, було пізно і темно. Проте, головне, що цей військовий розгледів светр того хлопця — із чорно-зеленими смужками. Кажуть, міліція причетна до зникнення Віктора Гаврилюка. Якби це зробила міліція, то навіщо тоді забирала до відділку його одяг? Не збиралися б тоді речові докази, що робилося і робиться зараз. Про все розповідалося «Критичній точці» та «Свідку», що днями приїжджали до нашого відділу. Говорили вони і з усіма свідками. Про це показуватимуть по телебаченню. Хоча я розумію матір, — вона шукає сина. Так робила би кожна нормальна людина. Куди подівся хлопець, — поки не знаємо. Заходи проводяться. До того ж, у присутності матері обстежували дороги від вулиці Герцена і аж до Чижівки. Були перевірені всі каналізаційні колодязі, яри і таке інше. Перевірку проводила і прокуратура. А днями подзвонив чоловік і повідомив, що подібного хлопця бачив у Вінницькій області. Щодо цього повідомлення проводиться перевірка. Хоча маємо й свої версії. Матимемо нову інформацію — засоби масової інформації про це знатимуть.

Ось такі коментарі ми отримали від правоохоронних органів. Та зрозуміло одне: Віктор Гаврилюк невідомо де пропадає вже півтора місяця. Хлопець, котрий до цього випадку жодного разу собі не дозволяв кудись зникати. То що ж насправді сталося? Сподіваємося, що найближчим часом ми таки дізнаємося правду. І не лише про Віктора Гаврилюка, а й про Бориса Яковчука.