З КОХАНИМИ НЕ РОЗЛУЧАЙТЕСЬ. ВСІМ СЕРЦЕМ ПРОРОСТАЙТЕ В НИХ…

ПОДРУЖЖЯ ПРОКОПЧУКІВ ВІДЗНАЧАЄ 60 РОКІВ У ЩАСЛИВОМУ ШЛЮБІ
Про такі життєві історії можна не лише статтю написати, а й цілу книгу. Здається, що коли зустрілися ці двоє, то світ став обертатися навколо них — подружжя Прокопчуків живе у любові і злагоді щасливих 60 (!) років. На цьому дива, повірте, тільки розпочинаються. Бо, як виявилося, їх діамантове весілля припало на екстра­неординарну дату — 11.11.2011… А ще саме цього дня (!) Фаїна Минівна святкує власне 80-річчя — стільки щасливих збігів, мабуть, зовсім не випадкова випадковість. Як і те, що у день їх знайомства, Амур зробив один із найвлучніших своїх пострілів (слід віддати належне снайперу) — стріла кохання вразила не лише гарячі молоді серця. Вона влучила у їх душі. Отак, пронизані одною стрілою кохання, вони і живуть, радіючи кожній хвилині разом, — душа в душу…
ШОКОЛАДНЕ ЗНАЙОМСТВО. ОДИН СМАЧНИЙ ПРИСМАК НА ДВОХ…
Ми дізналися про цих людей зовсім випадково — одна з онук принесла вітання для дідуся й бабусі у редакцію, а наша колега Ольга Демчук не змогла залишити його поза увагою (спостережливість — обов’язковий атрибут роботи газетярів). Відтак збіги, пов’язані із цим подружжям, продовжувалися — колектив саме проводив редакційну планерку і згадав про символічний (з огляду на набір цифр) день виходу газети — 11.11.2011. Тож тема «наклюнулася» цікава, а знайомство із подружжям залишило по собі безліч позитивних вражень. Як бракує сьогодні таких відданих, ніжних один до одного подружніх пар… І це попри те, що у їх житті була війна, лихоліття, багато різних потрясінь.
Подумалося, як чудово було би врятувати цим гарним прикладом хоча б одну сім’ю, в якій нині чомусь не так, як потрібно, складаються стосунки… А для інших ця історія, хочеться вірити, стане путівником у світ сімейної гармонії та взаємоповаги.
Микола Ілліч і зараз, у свої 84 роки, доволі цікавий та симпатичний дідусь. А коли вперше зустрів свою майбутню дружину, взагалі був красенем, хоч куди, — високий гарний військовий, із пронизливим поглядом і доброю, хоч і стриманою, усмішкою. Він саме повернувся зі служби в Німеччині, коли чоловіки були на вагу золота. А тут — ще й таке золото! Батько вже придивився для сина наречену, гарну і статну. Але не врахував одного — серцю не накажеш і проти долі не підеш.
Фаїні Минівні в жодному разі не даси вісімдесят — добрий десяток років, немов якусь пушинку, скинуло з її віку ніжне почуття до чоловіка. Коли вони вперше зустрілися в Яруні, навколо було багато дівчат. Але цукерки, що привіз із собою, він запропонував саме Фаїні. Це була їх перша солодка мить. Здається, крізь усе своє життя закохані пронесли той чарівний присмак шоколаду. Гормон «шоколадного» щастя мимоволі помічаєш у кожному русі: з їх поглядів один на одного, поведінки та слів.
ВОНА: «Я ЙОГО ЗАВЖДИ КОХАЛА. І ЗАРАЗ КОХАЮ!»
Фаїна Минівна, попри поважний вік, наче та юна дівчина біля свого обранця. Господиня, слідкує за собою, приємна у спілкуванні. Бісики в очах помітні досі, проте є усі підстави вірити, що поблискували вони завжди для її єдиного і неповторного.
— Він мене ніколи за життя не образив. І я у відповідь завжди намагалася зберігати злагоду між нами. Головне правило в сім’ї — думати за того, з ким живеш. Є такі, котрі лише для себе шукають благ, ображаються, коли їх амбіції не задовольнила друга половина. Потім образи ці не дають жити. Не сподобалося вам погане слово чоловіка чи дружини? Я у такому разі завжди спокійно відреагую. І вже конфлікт не відбудеться. Так мають робити обоє, постійно працювати над собою задля спільного блага.
От Микола Ілліч любить каші, млинці, а я — гостру їжу, м’ясні страви. Але зранку прокидаємося, питаю його, що він хотів би поїсти, поступаюся. А він натомість ніколи не критикував, що я щось не так приготувала. І мені теж, у свою чергу, уступає.
Наприклад, я ніколи не носила на руках дитину, як ми кудись йшли: не було дитячого візочка — він донечок на руках носив. Йдемо до моїх батьків? Тоді обов‘язково й до його завітаємо — щоб нікому не було образливо.
Коли у всьому розуміння, то без цієї людини вже не можеш жити, як без кисню. Чоловік 29 років прослужив у армії, часто їздив на військові полігони, навчання. Але ніколи такого не було, щоб вдома не ночував, — навіть зі шпиталю втікав. І я до нього втікала, як він їхав по службових справах. Якось поїхав на навчання під Житомир, а я пошила гарну-прегарну сукню у волошки, зробила зачіску і поїхала до нього, аби лише побачити.
Яка радість, окриленість на душі була від тих зустрічей… Досі не можу заснути без його руки, щоб він мене не пригорнув. Лише так затишно і спокійно. Попри те, що ми зараз постійно разом, могли би і набриднути вже одне одному за шістдесят років (сміється — авт.). Але я завжди відчувала його опіку: до себе, до наших дітей. Єдине, чого мені часом бракувало — це ласки. А він не похвалить зайвий раз, компліменти не часто робив. Хотілося, щоб частіше говорив, що любить. Але я з цієї ситуації знайшла вихід: сама до нього була завжди ласкавою. Як фотографувалися у молодості, — перша до нього пригорталася…
А ситуації різні в житті траплялися — і уваги з боку інших чоловіків мені не бракувало, але я на це не реагувала, ні про кого ніколи не думала, крім свого чоловіка! А що в інших було шукати, як свій ідеал був поруч?
ВІН: «ЗАХОТІЛА ПОБАЧИТИ ЕРМІТАЖ — ПОЇХАЛИ. КОЖНОЇ ВІДПУСТКИ — НОВА ПОДОРОЖ. І ЗАВЖДИ РАЗОМ!»
А чому це ви, Миколо Іллічу, дружину свою компліментами не балуєте? — запитала я жартома у дідуся. А він відповів просто і мудро:
— Одні люблять на словах, а я люблю душею. Не говорю багато, як інші. Може, й дітям чи онукам достатньо ласки не приділяю — у військових виробляється така звичка, що поробиш. Я й до собаки своєї рідко розмовляю, але, як виходжу, — вона до мене біжить, бо завжди гостинця їй несу. Так і з рідними: коли донька поступала, — я з нею місяць жив на квартирі, щоб підтримати, переживав за неї, листи додому матері писали... Дві тисячі дітей поступали, а я один з батьків весь цей час був із дитиною. Хіба важливі слова, коли вчинки говорять за себе?
Разом ми об’їздили увесь Радянський Союз. Коли одружилися у 51-ому, Фаня мріяла побачити Ермітаж у Ленінграді. Прийшла відпустка — поїхали, досі пам’ятаємо кожну дрібницю від тієї першої нашої подорожі. Наступного року вирішили побувати у Москві, нові враження не давали нудьгувати. Нам завжди було цікаво вдвох, потім із дітьми їздили. У неї проблеми зі здоров’ям були — відправляв у санаторій, а потім до неї приїжджав, чи вона до мене, якщо не виходило через якісь обставини їхати одразу вдвох. Що б не траплялося, ми згодом обов’язково зустрічалася й обоє із нетерпінням чекали цього.
Це не означає, що у нас було багато грошей. Ми заможними не були ніколи. Я був прапорщиком, а дружина працювала контролером на швейній фабриці. Гроші — це сміття, щастя не в них. Ми завжди ставили за мету зробити приємно для своєї другої половини, виконати бажання іншого, старалися, як могли. І гроші разом складали і витрачали їх разом. Ось вона купила собі сукню на 60-річчя нашого шлюбу, вона мені не сподобалася, але я їй цього не сказав — головне, аби їй було до вподоби!
Я ніколи нічого дружині не забороняв. І завжди дбав про те, щоб у сім’ї були гроші. Після того, як пішов у відставку, ще двадцять років працював — мене завжди люди поважали, з однієї роботи запрошували на іншу. І мені це дуже приємно, що заслужив таке ставлення.
І з тещею ми добре жили. Вона любила казати: «У мене зять, як у людей — п’ять!». Як можна було на неї ображатися, якщо вона хотіла нам добра і допомагала нам? Зять повинен завжди тримати себе в рамках, а зараз дивлюся часом — таке доводять…
Я так хочу сказати чоловікам: одружилися — живіть із дружиною та батьками, рідніших людей у вас в житті не буде. Ці люди перевірені життям, вони ніколи не відвернуться. А ті, хто з вами лише у свято, там і залишаться, якщо раптом виникнуть труднощі.

— А яка ваша дружина? — запитую у Миколи Ілліча. — А хіба вона може бути поганою, як я з нею прожив 60 років? — усміхається дідусь. —А, може, ти зі мною промучився? — долучається до розмови Фаїна Минівна, із непідробною жіночою цікавістю, розбурханою за життя стриманістю чоловіка. — А хто ж мене примушував мучитися? — відповів «наречений».
Він хоч і не сказав їй при нас із фотокореспондентом, що любить, але мовчання іноді дорожче за найкрасивіші слова. Тим паче, що він усе життя писав їй листи. Не було там сучасних «сонечко» чи «зайчик» — тому, що завжди ставився серйозно до почуттів. У кожному слові, адресованому Фанечці у листах, — море ніжності. А у неї в очах — океан любові до нього.
Усе геніальне, як кажуть, справді просто. Варто лише спитати себе: а що я зробив для іншого з того, що хотів би отримати для себе? Любіть один одного і дбайте про своїх коханих.