«РЕБЯТА С НАШЕГО ДВОРА…»

Біографія є не тільки у людей, як не дивно, але й є вона у будинків. І саме від людей, які населяють їх, залежить, чи ввійдуть вони в історію їх життя.
Умовно названий район нашого міста «Світанок» завжди відрізнявся особливим характером своїх мешканців, а будинок по вулиці Карла Маркса, 82 (нині Соборності), взагалі був особливим. І не тільки тому, що там знаходився єдиний у місті басейн «Золота рибка», а й тому, що перші жителі з’явилися в ньому в далекому 1962. І це була одна із перших багатоповерхових престижних будівель нашого міста. І мешканці теж були особливі — молоді сім’ї з різних куточків колишнього Радянського Союзу.
А ще були у них спільні риси — молодість, завзятість, небайдужість, почуття радості від отриманого житла і бажання жити щасливо, весело. Сьогодні зникло таке поняття, як «спільна кухня». А тоді частина трьохкімнатних кварир була заселена двома зовсім різними сім’ями. І прожили вони в таких умовах більше десяти років. І вихованням дітей двору займалися всі мешканці будинку.
Всі великі і значні події, що траплялися в родинах цього будинку, зразу ставали темою для обговорення всіх мешканців, і кожен давав свою пораду, як вирішити проблему. А вечорами на столиках біля під’їздів ставало гамірно не лише від улюбленого доміно, але й від спільного перегляду перших телевізійних передач, коли телевізор виносився прямо у двір, сервірувався стіл з обов’язковою «молодою картоплею» (саме це було фірмовою стравою родини Стадників, кв. 2, причому, вона була молодою протягом усього року). А невгамовні діти цього будинку трималися разом під час усіх «набігів у місто», і всі знали, що це — «Світанок». Гурт був великий,гомінкий, старші завжди опікали молодших, і авторитет такої компанії в місті був незаперечний. А дитячі ігри з рання до пізнього вечора під крики дорослих: «йдіть вже в третю школу» (І ми йшли), а зі школи, під вигуки улюблених вчителів: «Знову ця «Золота рибка»!» — знову в двір, теніс, штангер, футбол.
Скільки разів склив вікна Фомушкін Микола Григорович! Скільки разів приходила до батьків учителька Поліна Яківна, скільки передач перевозив дітям цього двору дядя Міша Маламед, скільки кілограмів пирогів напекла жителям тьотя Женя Стадник, скільки смачних рецептів розповіла тьотя Маня, скільки дядя Ваня Клосович знав історій про автобуси, а тьотя Клара Фомушкіна допомагала придбати напрокат телевізори позачергово, а дядя Митя Черниш стежив за дотриманням чистоти у дворі, а Лисенко дядя Гриша давав усім безкоштовні юридичні консультації, а дядя Гриша Осадчук безвідмовно латав взуття. А як любив розповідати про своїх синів-соколів дядя Льоня Жогло. А сім’я Ліберманів була взірцем родинної злагоди — завжди вдвох.
А бабусі цього двору ! Швидкості передачі повідомлень про шкоду дітей батькам позаздрив би будь-який Інтернет.
А як не згадати перші «дитячі дорослі витівки», і перші цигарки, і першу пляшку вина, і першу бійку за дівчину, і перші брюки-кльош, і зачіску «під нуль», — все це готувалося в режимі повної секретності, але якимось дивним чином ставало темою для виховання всіх небайдужих мешканців.
А славнозвісний острівець на річці Случ. Це було улюблене місце відпочинку всього двору. Туди йшли сім’ями, домовляючись про такий похід ще з вечора. Готуючи обід, що несли в каструлях, і обов’язково брали гроші, щоб купити смачних пиріжків з повидлом, по п’ять копійок, які вивозили прямо на берег, та солодкої газованої води, а пора дорослості — перші акорди на гітарі під вікнами сусідів, перші побачення під ойкання знову ж тих сусідів…
Всі ці події були згадані теплого липневого вечора у дворі будинку 82, який увійшов у життя своїх мешканців не тільки штампом про прописку, а й путівкою у життя. «Це була наша мала Батьківщина!», — така одностайна думка тих хлопчиків та дівчаток, які виросли у цьому дворі.
Доля розкидала нас по світах. Корінних мешканців залишилося зовсім мало, але цьогоріч приїхали «патріархи двору» — беззаперечні авторитети дворової дітвори, іх знало все місто за спортивні досягнення, за захоплення технікою, за вміння грати на гітарі і просто за те, що вони були жителями «Золотої рибки». З Москви — Юра Лисенко, Таня Лисенко — з Тернополя, Володя Фомушкін — з далекого Ізраїлю. Двадцять років не було в Новограді-Волинському Фомушкіної К.І. А Бела Пашковська змогла повернутися з холодної Півночі. А Міша Скабаров прийшов із сусіднього двору (він добре пам’ятає, як заселялися перші мешканці). Тамара Класович, Галя Кашпур, Марія Жогло, Женя Стадник, тьотя Маня щиро вітали всіх, а Олександр Стадник — він, до речі, перший новонароджений у цьому будинку, розповів про свою ностальгію, яка повернула його з Сахаліну.
Звичайно, не обійшлося без «директора» Олександра Кучинського. Своїм був того вечора у дворі тренер з футболу А.Д.Титяневич і депутат А.Газаров. А Мітя Кибитчик запросив усіх на рибалку, а Сергій Кальченко — знову біля апаратури, а Валерій Шаров приніс перші яблука. Слова. Сльози, спогади. Фотосесія… і повернення у дитинство — в найкращі роки. Реквієм за тими, хто навчив нас жити правильно, цінувати дружбу. Спогади про тих, хто був нерозлучним, але сьогодні не з нами — Геру Саркісянса, Володю Миронова, Григорія Фомушкіна, Сашу та Льоню Магідів… І ніяка відстань, статус не стали на заваді зустрічі сивочолим, статечним «ребятам с нашего двора…»