ВОНИ ПІВСТОЛІТТЯ РАЗОМ І В ГОРІ, І В РАДОСТІ!

Тільки подумати: півстоліття разом, проживши пліч-о-пліч щасливі та сумні миті, пройшовши за руку більшу частину життя, не відвертаючись, не покидаючи одне одного. Це своєрідний подвиг, який під силу не кожному. Спільно прожиті 50 років тому й назвали «золотим ювілеєм», бо, як і цей благородний метал, що витримує різні впливи, так і подружжя змогло пройти крізь труднощі життя разом, витримавши різні негаразди та удари долі.
Багато подружніх пар мріє відсвяткувати цей ювілей, але не всім випадає така нагода. Розлучення, смерть або якісь інші причини стають на заваді. Хіба невелика частина щасливців святкують цю важливу подію. Тим, хто все ж мають таку радість і живуть разом до старості, є що згадати. Адже вони разом і в горі, і в радості.
ВІН. Кінзерський Олександр Павлович. Народився у с.Вересівка у 1938 р. Незважаючи на малий вік, добре запам’ятав війну і те, як радянські війська відступали. «Німці не всі були фашистами. Пам’ятаю, як у наш будинок попав снаряд. Ми з матір’ю заховалися в погребі, але туди потрапив дим. Я почав задихатися, і тут зайшов німець, витягнув нас звідти і показав, куди втікати». Пізніше Олександр Павлович дізнався, що таке Голодомор. На все життя запам’яталася йому одна жінка, Усовська Текля з Вересівки. Вона мала корову, хліб і тому підгодовувала 7-8 хлопців із села. «Досі молюся Богові за неї».
ВОНА. Кінзерська Галина Василівна. Народилася на Дніпропетровщині у 1941 р. Саме сюди силою вислали її батьків із с.Вершниця, бо тут не було кому працювати, адже місцеві ринули на шахти. А вже після війни з родиною переїхали в с.Радичі.
ВОНИ. Олександру Павловичу — 12 років, Галині Василівні — 9, вони живуть по сусідству у с.Радичі і разом пасуть корів. Тоді вони ще і подумати не могли, що проживуть разом до самої старості. Олександр Павлович їздив працювати на Північ, потім пішов до лав армії, де прослужив 3 роки. «Ніколи не звертав на неї ­уваги, мала була. Коли прийшов з армії, дивлюсь — ­гарна дівчина. Ми і почали дружити, з клубу разом ходили.
Трохи згодом захворів і довго лежав у лікарні, а вона постійно приходила мене навідувати. Лікарі казали, що можуть бути ускладнення, а вона не звертала увагу». Галина Василівна теж пригадує, коли вперше зацікавилася своїм чоловіком. «Він приїхав з Півночі, горілки не пив, гарно одягався, бо гроші не розкидав. Завжди сестрі допомагав, вечорину за свої гроші зробив. Загалом, він знав ціну копійці».
І ось 21 лютого 1962 року вони одружилися. Поїхали на Північ, де народилося 2 дітей. Жили в гуртожитку, а дітей гляділи по черзі, адже ходили на роботу по змінах. «Бувало, що не встигали, зустрічаємося по дорозі та й швидко розказуємо — того вклала спати, той грається», — пригадує жінка.
Через 7 років повернулися і купили за зароблені гроші будинок в с.Чижівка. Олександр Павлович проробив 27 років на паперовій фабриці, а Галина Василівна — 3 роки в дитячому садочку і 19 — на паперовій фабриці.
Всі проблеми і важливі справи подружжя вирішує спільно. В їх родині ніхто ніким не керує. А будь-яку роботу (чоловічу чи жіночу) вони завжди роблять разом і допомагають одне одному. «Для того, щоб молодь росла добре і правильно, священик ще у школі має викладати слово Боже. І якщо хоч одна людина не піде пити, — це вже добре», — стверджує Олександр Павлович.
А що потрібно робити молоді, щоб прожити разом, відповідають:
Галина Василівна: «Зараз горілка дуже шкодить у сім’ях. Молодь не може стерпіти труднощів, з якими ми боролися. Вони їх бояться, тому їм легше розбігтися».
Олександр Павлович: «Все просто. Потрібно любити, поважати та пробачати».
Після 50 років спільного життя родина Кінзерських відкрила секрет ­подружнього життя: «Головне — це пробачати один одному помилки. Якби не це, то ми могли б вже давно розбігтися. А ще не потрібно забувати про повагу та взаємодопомогу. Також ми ходимо до церкви, стараємося все виконувати. Гадаємо, що це нам допомогло прожити у злагоді стільки років».
Щасливе подружжя має сина та дочку, 2 онуків та 1 онуку. Діти допомагають їм і не дозволяють вже тримати господарство, піклуючись про здоров’я батьків. «А нам залишається жити заради дітей та онуків», — стверджує подружжя Кінзерських.
Приємно, що люди, проживши разом 50 років, продовжують поважати та піклуватися одне про одного. Це надзвичайно щира родина. І дуже хотілося б, щоб вони з усмішками зустріли «діамантове» (60 років), а потім і «залізне» (65 років) весілля.
А нам, молоді, потрібно рівнятися на таких людей, які вкупі живуть довгі роки, і не бояться разом переборювати труднощі!
Не забуваймо, що шлюб — це означає говорити одне одному слова вдячності і засвідчувати пошану, а навзаєм не чекати досконалості. Шлюб означає пристосування, терпіння та порозуміння. І обов’язково — здатність пробачати та ­забувати. Бажаю всім дожити до «золотого весілля»!