«ЯКЩО СТОРІНКА «ЗАГРАЛА» І ХОЧЕТЬСЯ ПРОЧИТАТИ СТАТТЮ, — ЦЕ ЧЕРГОВИЙ БОНУС ДО БЕЗСМЕРТЯ ДУШІ ВЕРСТАЛЬНИКА!»

Вмовити на інтерв’ю свого колегу — завдання не з простих. І писати про своїх — справа відповідальна. Бо у щоденній «біготні» усіх нас поглинає робота, і так мало часу лишається на те, аби поділитися свіжими думками, наболілим чи просто поцікавитися планами… Тож, коли побачила у календарі професійне свято дизайнера-графіка, подумала: а чому б не написати про свого колегу, керівника комп’ютерного центру Євгена Луконіна? Адже за майже двадцять років роботи він став справжнім фахівцем газетної верстки, а від неї у будь-якому друкованому виданні залежить дуже багато — нерідко успіх того чи іншого матеріалу. Тому дуже рада, що наше інтерв’ю таки відбулося, і мені вдасться провести наших читачів за завісу газетярського процесу.
— Євгене, важко знайти у нашому місті спеціаліста, котрий має такий багатий досвід роботи дизайнера газетної верстки. Розкажи, будь ласка, як здобував рідкісний досвід?
— За фахом я — інженер. У газету (тоді ще — «Звягель-Інформ»), прийшов працювати одразу після закінчення Київського державного універститету ім.Т.Шевченка у далекому 1994-му році. Персональні комп’ютери тоді були диковинкою, і, чесно кажучи, як на них працювати, я не мав жодної уяви. А тут несподівано тодішній головний редактор Юрій Іванович Ковальський запропонував мені посаду дизайнера-верстальника... Сказав: «Ти, головне, кажи, що вмієш усе, а там — навчишся». Ось так я і став дизайнером.
Перші кроки майстерності давалися з великими потугами. Більшість газет тоді версталися вручну за допомогою гранок, де літери виливалися зі свинцю. Допомогло те, що я певним чином став дизайнером спадково, бо мій батько — Василь Олександрович — тривалий час пропрацював метранпажем (тогочасний варіант верстальника) у газеті «Радянський прапор».
Спеціальної літератури тоді не було, Інтернет тільки набував популярності, а колег-дизайнерів — як кіт наплакав, та й вони власний досвід тримали у таємниці. Але потроху, дякуючи порадам на той момент відповідального секретаря Олександра Гембарського, а також друзям-комп’ютерникам, методом спроб і помилок, я опанував професію. Доводилося сидіти допізна, вивчаючи хитру науку дизайну та верстки. Пригадую, як свою першу газетну шпальту я робив два дні! Зараз такої розкоші мені ніхто не подарує.
— Тепер легше навчитися премудрощам газетного дизайну. Але досвід показує, що не у кожній професії головне — це мати диплом. Чи не так?
— Сьогодні ситуація кардинально змінилася на краще, бо відкрилися факультети верстки та дизайну, надруковано безліч посібників і підручників з дизайну, на «ютубі» можна подивитися відеоролики-«навчалки». І якщо перші програми верстки та дизайну були недосконалі, то зараз — це міцний інструмент у руках професіонала.
Затримка за малим — вмикаєш фантазію і крутиш-вертиш шрифтами, кольорами, відтінками, фото… Там буквицю поставиш, там напівжирним виділиш цікавий абзац, ще десь фоточку гарну з оборочкою пустиш. Дивишся — «оп-па», вийшло! Сторінка заграла, кидається у вічі. Хочеться прочитати основний текст. Черговий бонус до безсмертя душі верстальника! (сміється — авт.).
— Але працювати у творчому колективі — це завжди непросто. У людей різні бачення результату роботи, кожен вважає свою думку авторитетною, різні настрої, що так чи інакше впливають на роботу… Це заважає у роботі чи, навпаки, стимулює?
— Це, швидше за все, залежить від характеру людини, котра верстає чи створює дизайн. Одним потрібні бурлеск емоцій, «мозковий» штурм для того, щоб з хаосу народився порядок, іншим — тиша і зосередженість. Мені особисто потрібен спокій. Адже технічно вже все давно налагоджено, і все, що потрібно — це скласти газетний пазл. А якщо тебе відривають щохвилини і доводиться займатися іншою роботою, то це відволікає.
До того ж кожен дизайнер, котрий досягнув певних висот майстерності — митець, художник. І як кожен ­художник, котрий знає, що щось вміє, і вміє добре, — егоїст. Тому йому вкрай важко сприймати так звану «конструктивну» критику. Адже ти видаєш «на гора» завершений продукт, де сім разів відміряно й один раз відрізано. І шматувати, кромсати власний шедевр (переверстувати) — наче ножем по серцю. Плюс фактор часу, коли треба зробити швидко і якісно…
Це тільки збоку наша робота бачиться як звичайнісеньке «чавлення» кнопок клавіатури чи водіння мишею по столі. Насправді мозок працює зі швидкістю ЕОМ (не треба й мішки розвантажувати). А тут тобі — творчий процес. Хоча часом без цього ніяк. У маститих газетах існує певна архітектура шпальт, де все давно розплановано, стоїть на визначених місцях і не підлягає змінам. Створюється певний малюнок газети, щоб читачеві легше було орієнтуватися. Журналісти пишуть рівно стільки, скільки їм замовляє редактор і відповідальний секретар, фотограф дає фотокартки чіткої орієнтації і розміру, дизайнери — рекламу. Тоді газетний конвеєр не зупиняється, ніяких проблем і витрат нервів. Але це все в ідеалі. Повторюсь, корона з верстальника не спаде, якщо він повністю переробить газетну сторінку, як часом трапляється, і по три, і по чотири рази. Добре, що хоч не так, як Лев Толстой свою «Анну Карєніну» переписував…
— Від газетярів вимагається оперативність у подачі, ще й щоб гарно було і не так, як у всіх. Але ж у творчій роботі неможливо без творчості…
— Час на роздуми і прикидки рідко коли є. Газета повинна бути вчасно зданою у друк, а читач вчасно отримати кінцевий продукт нашої спільної роботи. І тут частенько вже не до художнього «випендрьожу». Хоча, якщо газетний конвеєр працює, то можна навигадувати різних «фішечок» і «рюшечок». Є дизайнерські контори, де працюють «вільні» художники. Вони можуть собі дозволити творчий пошук, сидіти над одним слоганом, одним рекламним рішенням не один день, пропонувати безліч рішень на вибір. У мене такої можливості немає. Я повинен у стислі терміни запропонувати оптимальне рішення. Буває, що моє бачення не співпадає з баченням творчих працівників чи замовника. Тоді йду на компроміс, бо, як то кажуть: «клієнт завжди правий». Нерідко доводиться відстоювати власне дітище.
— Наша газета пережила різні етапи. Колись видання було чорно-білим і виходило на чотирьох шпальтах… Тепер газета є кольоровою, значно більшою за обсягом, якісно змінився її дизайн. Зараз тобі усе до вподоби у тому, яким став «Звягель», чи щось хотілося би змінити, вдосконалити?
— Починали з найпростішого, поступово ускладнюючи художнє оформлення газетних шпальт. Чорно-біла газета диктувала свої рішення, колір диктує свої. Сучасний дизайн розроблявся півроку. Він наблизив «Звягель-Інформ» (тепер вже «Звягель») до сучасних світових стандартів газетного оформлення. Думаю, що наші читачі це помітили і оцінили новий стиль. Але це не означає, що я зупинився і почиваю на лаврах, ні. Я ще не старий, ще не заплив жиром по саму маківку. Я знаю, що може бути краще і що вдосконаленню немає меж.
Інша справа, чому нинішній дизайн не є ідеальним? Бо не вистачає реальних фахових знань, адже за 18 років роботи у газеті не був на жодних курсах підвищення кваліфікації у столиці чи знаному своїми газетами обласному центрі. А ще не вистачає часу, натхнення. Нове вариться там, у «казанку» голови, де поступово набуває певних рис, а вже через певний час — готова страва до столу. Я не вважаю себе супер-пупер фахівцем чи експертом у дизайнерській справі. Хоча можу відрізнити справжній шедевр, добротну верстку від «кустарщини» і дилетантства — сам часом цим грішу. Але маю певні межі професійного розвитку, які диктують правила гри.
— Що саме маєш на увазі?
— Наприклад, кожен поважаючий себе дизайнер повинен вміти непогано малювати, бути художником (це і стиль, і смак, і просторове, естетичне бачення), бо газетна шпальта, як картина для читача: другорядні елементи слід приховати, а головні, навпаки — виділити. Мені ж, на жаль, Бог таланту малювати не дав. Тому часто користуюсь сокирою там, де доречні олівець чи пензель.
Плюс велику роль грає вік дизайнера — молодим легше перебувати «в темі», робити «фішку», слідкувати за модними тенденціями. Вони ще не заскорузли у стереотипах власних перемог і надбань, вони сприйнятливі до нового. З іншого боку, досвід дозволяє мені правильно «просіювати» інформацію, відсіюючи нецікаве. Багато ходів газетого оформлення давно придумане й обігране з усіх боків. Придумати щось по-справжньому нове, небачене — справа геніїв. Та не Боги ліплять горшки, навіть геніальне можна якщо вже не винайти, то, принаймні, повторити близько до оригіналу. Що впевнено демонструють, наприклад, китайці. Зупинятися не збираюсь. Інформація вариться у голові, а там, дивись, і нове оформлення газети…
— У творчій роботі для того, щоб «віддавати», потрібно десь «брати» — нові ідеї, сили та враження, які пізніше трансформуються у роботу. Яким чином заряджаєшся поза роботою?
— Намагаюсь тримати планку, бути сучасним. Тому не секрет, що більшість нових ідей черпаю з бездонної криниці Інтернету. Часом потрапляють до рук інші газети. Уважно слідкую за творчим процесом колег-конкурентів, щось собі беру на замітку. Сподіваюся, вони так само вчиняють з моїми надбаннями.
А заряджаюсь для нової роботи по-різному. Негативні емоції виплескую на заняттях із карате, а позитивні отримую від спілкування зі своєю родиною (особливо, з меншим — Дениском). Сон — найкращий відпочинок, іноді — цікавий фільм чи книжка. Друзів з віком все менше, бачимося частіше в «однокласниках», «аськах», аніж вживу… Та й нового у розмовах поменшало, здебільшого — спогади минулого та скиглення з приводу рутини повсякденного життя.
— На твою думку, яку роль відіграє дизайн у популярності видання?
— Популярність газети (я не торкаюсь сторони менеджменту) складається з двох чинників: перший і найголовніший — це цікавий авторський журналістський матеріал і другий — як його побачить читач, а це вже справа дизайну. Так, геніальну статтю можна розверстати просто, але якщо її прочитає хоча б одна людина, то її прочитають усі — це принцип «народного» радіо. І ось саме для того, щоб цей один, перший читач прочитав цю геніальну статтю, й існують дизайнери, які наче шеф-кухарі, мають подати страву гарячою. Журналістську статтю можна прочитати на радіо, чи озвучити відеорядом на телебаченні. Газета — то інша справа. Тут велику роль грають красива велика фотографія, кричущий заголовок, інтригуючий вріз, що так і проситься: «Прочитай мене!». У цьому і є робота дизайнера — заохотити прочитати.
— Багато хто пам’ятає тебе у ролі лідера гурту «Колисковий джаз», також ти писав оповідання і вірші. Маєш зараз час на творчість? Чи сім’я і робота не залишають його? Чи погоджуєшся ти, що талановита людина — талановита в усьому?
— Не факт. Наприклад, Альберт Ейнштейн — талановитий, геніальний математик і фізик, а підкажіть, в чому він ще талановитий? Я не думаю, що так вже й багато хто пам’ятає «Колисковий джаз», згадає хоча б одну пісню чи читав мої оповідання, хоча, може, я помиляюсь. На жаль, чи на щастя, все це, напевно, у минулому. Немає часу, Муза забула дорогу у мою домівку та й банально… подорослішав, пустив коріння. «Машина часу» свого часу співала: «Ты можешь ходить, как запущенный сад, а можешь всё наголо сбрить. И то, и другое придумал не ты, кого ты хотел удивить…».
Усе повинно бути своєчасно. Часи бунтарства пройшли, з’явилися інші нагальні потреби, кров охолола до температури плазунів. А писати «прісну» водичку — не для мене. Часом беру гітару, згадаю якусь стару пісню, але не більше. Часи в державі такі, що не до пісень. Потреба просто вижити, вистояти. Адже ти «в ответе за тех, кого приручил», а Борис Грєбєнщиков співав: «Будь один, если хочешь быть молодым». На жаль, це банальна правда життя. Та є надія, що річка життя не зміліє.
— Що побажаєш колегам-дизайнерам з нагоди професійного свята?
— Взяти пляшку гарного коньяку і добряче відсвяткувати з такими ж, як ми самі «сумасшедшими и смешными, чтоб уйти из зоопарка…» Жартую. Бажаю вічної молодості душі, сталевих нервів, жаги пізнання нового, високої зарплатні і творчих «узбеків». Соррі, успіхів! Зі святом!
— Всього цього і вдвічі більше тобі, Євгене, з нагоди твого дня народження, яке святкуватимеш 12 вересня, від дружнього колективу «Звягеля».