Ветеран війни настільки активно живе на протезі, що потребує заміни стопи

Торік у квітні захисник із Звягеля Вадим Резніков отримав протез замість ноги, коли підірвався на міні під Бахмутом. Виконував небезпечну саперську роботу за лінією розмежування, ближче до противника. «Кінцівку відірвало одразу, але свідомість я не втрачав і довго повз сам під обстрілами. Потім мене на собі тягнув уже, на жаль, покійний Академік. Через півтора місяці він загинув на тому напрямку», — колись таке можна було почути в кіно, тепер — це  щоденна реальність на війні. 

— Вадиме, який у тебе позивний? 

— «Одеса», бо служив контрактником в Одеській області. Потім познайомився з хлопцями з «тридцятки», то вони мене так називали, а міняти позивні в армії не прийнято. 

— Розкажи про війну.

— Коли лежав на реабілітації у Вашківцях Чернівецької області, мене часто запрошували на інтерв’ю розповісти свою історію. Я не люблю цього. Хлопців це не поверне, а для чого тоді?! Хтось любить розповідати, я — ні. Спілкуватися про війну ми можемо з тими, хто там був і знає, що це таке. 

Можу розповісти коротко. Служив з 2018 року, зі строкової служби. Потім підписав контракт. Коли він закінчився, почалася повномасштабна війна, повернувся. Служив 6 років, поки не отримав важку травму. Був штурмовиком, сапером. Зараз пропонують посади в тилу, а це не для мене. Планую повернутися ближче до фронту.

— Після поранення довелося звикати до якихось нових відчуттів?

— Мабуть, найбільше, до фантомних болів. 

— Як довго вони тривають?

— Усе життя. Болить те, чого нема.  З цим нічого не зробиш. Спочатку в мене їх не було, тепер є. Здебільшого з’являється біль уночі, або коли фізичне навантаження велике.

— Як довго звикав до протезу?

— За місяць звик. Перші дні було боляче, адже м’язи атрофуються. Нам, військовим, у цьому в реабілітаційному центрі потужно допомагали реабілітологи, масажисти, лікарі-психологи. 

Так, були важкі моменти… Як би сильно не захотів одразу бігати на протезі, потрібен час звикнути. Уже зараз я можу зранку одягнути протез і пізно вночі його зняти, але на це потрібен був час.

Коли на реабілітації я брав візок і їздив, мені всі казали це припинити, мовляв, то не для мене (сміється — авт.). Бо я жодного разу після втрати ноги всерйоз не сідав на візок і ходив на милицях. 

Деякі хлопці, які на протезах ходили, іноді пересідали на візки. Тоді я забирав протези, виносив із палати і казав: «Шуруйте вперед!» І вони слухалися, переставали користуватися візками. Досі мені кажуть, що якби не я, то лінувалися б і не досягли свого прогресу.

— Як змінилося твоє життя після того, як ти втратив ногу?

— У футбол не можна грати. До поранення я іншого виду спорту не розумів. Тепер граю у волейбол, на реабілітації нас ним зацікавили. Ще навіть протезів не було, а ми почали  — стрибали, падали, сміялися, дуркували… І «залетів» мені волейбол.

Щодо іншого — моє життя ніяк не змінилося. Для когось це — проблема, для мене — ні. Коли це сталося, я дуже хотів отримати протез, а потім досить легко адаптувався.

— Держава дає протези захисникам раз на три роки. У тебе стопа в протезі вийшла з ладу вдвічі швидше. Чому так сталося?

— Протез призначений для ходьби, а я живу активно. Граю у волейбол, їжджу на велосипеді, бігаю і плаваю, штангу підіймав, ходив у спортзал. Коли ходиш у зал, то протез швидше улітає, не витримує навантажень. У мне не витримала його частина — стопа. Я ще на протезі ходжу, але він уже не виконує потрібних функцій і відчуття рівноваги. Знаю трьох знайомих, які міняли стопи в протезах. Тому звернувся з допомогою, щоб назбирати кошти на заміну. 

— Розповім читачам, що наш з тобою збір проходить потужно. Сподіваємося, невдовзі реалізуємо твою ціль. Номер карти для тих, хто хоче підтримати 4874 1000 2808 2694.

— Дуже дякую за цей збір і людям, які допомагають. Приємно вражений, як багато хто підтримав. Вартість стопи майже 115 тисяч. Половину ми вже назбирали. Сподіваюся, невдовзі знову зможу ходити повноцінно. 

— Цікаво, що на протезі ти підкорив Говерлу, чого раніше ніколи не робив. Як так сталося?

— На реабілітації у Вашківцях познайомився з людьми, які залучили до скелелазіння, походу на Говерлу, рафтингу (сплаву гірською річкою).

Мій перший похід на Говерлу відбувся цьогоріч 20 червня. Це було круто! У сходженні брали участь захисники з ампутаціями після поранень. Ми підтримували один одного і зараз спілкуємося, підтримуємо. На Говерлу з нами, зрозуміло, підіймалися супровідники з МНС, реабілітологи тощо.

Раніше мої побратими підіймалися взимку, коли сніг лежав. Я теж тоді дуже хотів з ними йти, але проходив ВЛК, тож не було можливості поїхати. 

— І що хлопці розповідали про сходження на Говерлу взимку?

— Казали, що в них мерзла лише одна нога (сміється — авт.).

— А в тебе які враження від твого особистого сходження?

—  Ми 4,5 години підіймалися. Часті були перевали, бо не всі встигали і треба було чекати.  Я допомагав товаришу підійматися, у нього подвійна ампутація. Він, щоправда, пройшов половину шляху, далі не зміг. А я ще рік тому боявся, чи сам підіймуся з ліжка, а тут допомагав іншій людині йти на Говерлу... У мріях підійнятися на інші гори.

— А з ким плануєш сходження на нові вершини?

— З хлопцями, з якими проходили реабілітацію. З дівчатами з Чернівецької обласної військової адміністрації, які створили проєкт «Мандротерапія» і нас надихнули на такі круті звершення.

— Судячи з твоїх активностей, ти не вважаєш проблемою втрату ноги?

—  Мені неприємно інше. Коли дивляться на мене скоса, або коли підходять і дають 20 гривень на каву. Люди на протезах не є жебраками! Тобто, коли я на протезі, то — на тобі 20 гривень, а коли військові відкривають збори, то ніхто не хоче цих 20 гривень скинути…. Чому? Краще киньте, люди, коли є можливість зберегти життя і здоров’я захисників! 

У моїй ситуації вже нічого не зміниш, нога в мене не виросте і 20 гривень мені на каву не потрібні. А для фронту ці гроші потрібні.

Я нікого не засуджую, нікого не змушую йти на війну, бо це має бути свідомий вибір кожного. Не хочеш йти — допомагай у тилу, не допомагаєш — закрий рот і мовчи. 

Запитують, коли закінчиться війна? Краще запитати в себе: а що я для цього зробив? Не хочу донатити, не хочу воювати, не хочу захищати, але хочу, щоб війна закінчилася. Як таке можливо?

— Наскільки важливий у твоєму випадку з фізичним обмеженням безбар’єрний доступ?

— Це все індивідуально. Для багатьох це життєво необхідно.  Мій знайомий живе на 6 поверсі. Хоче викликати ліфт, а я йому кажу: «Який ліфт? Пішки пішли!»

Після операції на нозі мені три тижні не можна було вставати. Потім приїхав кум, мені дали милиці і я вперше став. Замість ліфту пішов сходами з третього поверху. Так, падав. Так, було боляче. Але якщо не падаєш, то не встанеш. Це я добре тепер зрозумів.

— Як людина з такою травмою, як у тебе, може думати про повернення на війну?

— Працювати на виробництвах — не моє, важко на протезі день відстояти. У війську з протезом пропонують мені тилові посади, але я ніколи в штабі не сидів. Шукаю роботу поблизу фронту. 

Ще мене цікавить активний спосіб життя, не сидіти на місці. Хоча б у міні-футбол якийсь бігати, а не в шахи грати (сміється — авт.).

— Дякую за приклад мотивації!

— І я щиро дякую за підтримку!

Юлія КЛИМЧУК