Незвичайний фанат

Завершувався другий тайм з футболу.
Грали «наші» з «ненашими».
Черговий лікар, самотньо сидячи в робочій кімнатці, не­абияк нервував. Та й зрозуміло: вирішувалася доля команди, за яку він вболівав. А боротьба точилася за вихід у півфінал.
Наразі гра загострилася біля воріт «ненаших». Медик занервував. Почав йорзати на табуретці. Заломлював пальці. А коли «наша» команда «промазала», ескулап з розпачу так заревів, що міг за своєю спиною розбудити мертвих, котрих після обіду завезли до цього специфічного закладу.
Закінчився другий тайм. Рахунок — 1:1. Призначено додатковий час.
Закінчилася перерва. Почалася перша «п’ятнадцятихвилинка». Напруга зростала.
Патологоанатом уже не йорзав на табуретці, а, схопившись за її краї, підстрибував разом із нею.
— Ну, давайте, давайте, хлопчики! Запечатайте їм! Ну!.. Ну!!! А-ааааааааааа!! Го-го-го-го-о-ооооооол!!! — закричав на все горло медик і тут чує, що кричить не один.
Обернувся, а за ним… стоїть один із «пацієнтів». Голісінький. З биркою на нижній кінцівці. Синій весь, трясеться. Руки закривають сороміцьке місце.
Фіолетовими губами прошепотів:
— А ди-д-де мій о-одяг?
Лікар проковтнув клубок, що застряг у нього в горлі. Потім скосив погляд до протилежної стінки, на стіл. Другий небіжчик був у порядку, лежав, як треба.
«Живий труп» знову озвався:
— Одь-дяг віддайте, і-ізвєрги.
Патологоанатом ніяк не міг вийти з «прострації». Позаду — ніби знову «наші» забили гол, але він того вже не чув. Ледь підвів руку і вказівкою показав на шафочку:
— Там.
Натягаючи на себе вдяганку, «жмурик» пробубонів:
— Там біля мене мужик лежав. Мабуть, літра три видудлив. Я його штурхав-штурхав, а він спить, як мертвий! Який рахунок?
— Ди-два-один. Б-було, — тепер почав заїкатися патологоанатом. — На останніх сссекундах забили.
«Живий труп» з надією на обличчі спитав:
— Відпустите?
— Ідіть! — швидко кивнув лікар.
— А міліція там є?
— Де?
— На виході?
— Немає. Усі повтікали!
— Куди?
— Ну… Свята ж!
— А-а. Ну то я пішов.
— До побачення! Щасливої дороги! І гарних свят!.. Хух!..

— Алло! Ребров?
— Ну я.
— Ти кого сьогодні привіз?
— Двох «жмуриків». Одного — безіменного. Біля парку підібрали. До дороги так примерз, що ледь ломиком віддовбали.
— Кажеш, ледь віддовбали?
— Ну.
— Так отой, що віддовбали, зі мною футбол дивився…
— Петровичу, ти там, часом, зайвого не випив?
— Ти ж знаєш, я не п’ю. І твій «безіменний» подумав, що його до витверезника привезли, а не…
— Це такий прикол, еге ж?
— Ти мені ліпше скажи, як ми віддуватися перед начальством будемо?
— Тобто?
— Запис у журналі свідчить про двох доставлених небіжчиків. Один — є, другий — пішов. Хто нам повірить, що він ожив?
— Значить, це не жарти…
— Ще б пак! Його треба знайти.
— Кого?
— «Віддовбаного»...

Через два дні Ребров обрадував Петровича:
— Знайшов твого безіменного!
— Де знайшов?
— Під новорічною ялинкою стояв! Думали, що Дід Мороз, а то він так обмерз! Ледь від асфальту відірвали!
— То він, що…
— Готовий, голубчик! Ні пульсу, ні пари! Коротше, приймай апарат!
— Заносьте вже…

Завершувався другий тайм. Рахунок — 0:0. Здавалося, що все вже втрачено. Та раптом на останніх секундах Андрій Ярмоленко майстерно обігрує оборонців «ненаших» і забиває переможний гол!
— Го-го-го-го-оооооооол! — на все горло кричить Петрович, зриваючись із табуретки. І чує… що він кричить не один…