У тихому болоті…

«ЧОМУ б НАМ НЕ ОБ’ЄДНАТИ ДВІ ПОЛОВИНКИ?»
Вони працювали на одному підприємстві. Обоє були розлучені. Якось Кузьма запропонував Людмилі пообідати з ним у кафе. Жінка погодилася. Однак подібні зустрічі продовжились. А одного разу Кузьма запросив Людмилу до себе додому. Та і тут не відмовила.
За келихом червоного вина Кузьма, напружено дивлячись гості в очі, несподівано сказав:
— Людмило, виходь за мене заміж.
Жінка витримала паузу, а відтак коротко мовила:
— В мене є син.
— Я знаю. Він уже дорослий.
— Так, дорослий… — замислено відказала Людмила і думкою полетіла в минуле, скрутне, нелегке своє життя. Розлучилася рано. Сину Артуру було тоді лише три рочки. Довелося самій піднімати його на ноги. Всього було…
Кузьма перервав навислу мовчанку:
— Ти мені не відповіла. Чому б нам не об’єднати дві половинки? Ми вже давно знаємо одне одного. Ти мені небайдужа.
— Але потрібно ще зачекати.
— Чого чекати? Давай одружимося. Належно справимо весілля. Чого чекати, Людмило?
— Коли по-справжньому пересвідчимося, що ми потрібні одне одному…
ВЕСІЛЛЯ НЕ БУДЕ
Минали місяці. Людмила практично всі вихідні проводила в Кузьми. Часто лишалася на ніч. Чоловік не полишав своєї думки одружитися на Людмилі, проте жінка все відтягувала час.
— Людмило, — вкотре Кузьма завів мову про те ж. — Ми вже разом два роки. Чого чекаємо? Я хочу, щоб ти була зі мною поруч завжди, а не по вихідних. Та й… Останнім часом ти й по вихідних почала приходити все рідше й рідше. Що трапилося?
— Син… — сказала і замовкла.
— Що — син?
— Від мого повідомлення, що ми хочемо побратися, він чомусь запротестував. Зробився некерованим. Я не хочу його втратити. Це одна моя кровинка, одна надія.
— А я?.. І… Адже Артур до наших стосунків ставився спокійно. Сама ж говорила.
— Так, було наче все добре. Та він не хоче іншого батька… — Зітхнувши, з притиском жінка додала. — Та й першого татка бачити не хоче.
— І що тепер?
— Ми не повинні більше зустрічатися.
— Зовсім?!
— Так.
Людмила й сама не знала, навіщо про настрої сина розповіла Кузьмі. Сказала би, що не кохає, що в них нічого путнього не складеться. І все. А так тільки може викликати гнів у цього чоловіка, в котрого останнім часом почали здавати нерви. А тут ще це…
— Я не кохаю тебе. Вибач.
Кузьма застиг із подивом на обличчі. Відтак опустив долу очі і до болю стис зуби.
Людмила підвелась і ступила до дверей.
ОСТАННЯ СПРОБА
Кузьма Людмилі не повірив. Він розумів, що перепоною в усьому є її Артур. Коханець намагався поновити стосунки. Постійно дзвонив Людмилі, підходив до неї на роботі. Проте вона була налаштована рішуче.
— Я хочу все припинити! — твердо відказала йому. — Забудь про мене. Мене немає. Все!
— А ці два роки… Що це було? Навіщо?
Відвернувшись, жінка тихо мовила:
— Не склалися дві половинки.
— Ти мене використала?
Вона різко перевела на нього погляд. Посміхнувшись, відказала:
— Я можу сказати те саме.
— Не розумію! Не розумію! — майже закричав Кузьма.
Чи то від злості, чи то від передчуття непередбачуваного — втрати жінки, котру кохав стільки часу, щоки його запалали. Торкнувся її плеча.
— Людмило, ти робиш неправильний крок. Не може все так швидко згоріти. Ще кілька днів тому ти говорила, що кохаєш мене!
Вона знову відвела погляд.
— Щось сталося…
З його грудей вирвався стогін:
— Що??! Що сталося?!
— Вибач, але я піду.
НЕВДАЛИЙ НАПАД
Кузьма затаїв люту ненависть на Артура. Це він винен у всьому. Тільки він! Отой вишкварок!
— Я помщусь!..
У суботу, пізно ввечері, Кузьма засунув за пояс молоток і попрямував до Людмилиного будинку. Він усе розрахував. Знав, що в цей час Людмила повертатиметься зі зміни. Не маючи ключів од квартири, мусив на неї чекати.
Та тільки-но Людмила ступила за поріг оселі, як Кузьма слідом ускочив за нею і не дав їй захлопнути за собою двері.
Та аж заточилася:
— Ти що збожеволів?!
Проте оскаженілий Кузьма мовчки кинувся до Артурової кімнати. Спритно підскочив до ліжка і, замахнувшись молотком, спрямував його на голову хлопця.
Однак Артур устиг відхилитися від удару. На щастя, він кілька хвилин тому тільки ліг у ліжко і не встиг ще міцно заснути. До того ж, коли почув у передпокої крик матері, то зрозумів, що відбувається щось недобре.
Кузьма знову замахнувся. Цього разу поцілив своєю зброєю вище Артурового ліктя. Хлопець завив од болю і, зістрибнувши з ліжка, нажахано притулився до стіни.
І саме в цю мить на голові Кузьми розлетівся на друзки стілець. Це вже постаралася Людмила.
Незваний гість устояв на ногах. Молоток випав з його рук. Вилаявшись, він кинувся до виходу.
ВИЗНАНО ВИННИМ!
Правоохоронці затримали Кузьму через кілька годин. Проти нього була порушена кримінальна справа — замах на вбивство.
— Нікого я вбивати не хотів, — виправдовувався на суді Кузьма. — Тільки налякати, щоб не заважав нашому щастю.
Проте суд був іншої думки і засудив Кузьму до семи років позбавлення волі.
Незрозумілим залишається вчинок цього чоловіка. Адже, позбавивши життя Артура, проблема все одно не вирішувалася би. Чи заразом він хотів позбавитись і Людмили?
Хтозна. Кузьма про це мовчав.
Людмила ж після замаху на її сина довго не могла отямитися. Нібито два роки Кузьма був спокійним, врівноваженим, ніжним чоловіком. Він ніколи не проявляв агресії. Навіть жодного разу не чула його крику, не бачила, щоб злився. А це… Недарма кажуть, що в тихому болоті, чорти водяться. Тому й заприсяглася, що до останнього свого подиху не знатиме жодного чоловіка.
Зрештою, це її вибір.