«Даруйте квіти краще рідним...»

Ще в древні часи в людей на генетичному рівні була закодована потреба в захисті зі сторони якихось потойбічних могутніх сил. Слабка та безпомічна людина шукала допомоги у свого племінного божества у вигляді ідола — кам’яного чи дерев’яного стовпа, — сподіваючись на захист та допомогу.
Ось більшовики і підхопили ідеї древніх жреців дохристиянського періоду, «натикуючи» у всіх містах пам’ятники ідеологам марксизму та ленінізму, змушуючи темну народну масу в буквальному розумінні цього слова вклонятися їм. Ось такий ідол стоїть і в центрі нашого древнього міста.
Ведучи подвійне життя, комуністи якийсь час успішно зомбували людей. Була побудована стійка система виховання. Червоні зірочки у жовтенят, піонерські галстуки, комсомольські значки, партійні квитки… І, не дай Боже, не бути комсомольцем — ти ніколи не вступиш до вузу, не отримаєш омріяну професію, а тобою постійно будуть цікавитись, так би мовити, люди в цивільному. Ні достойної роботи, ні нормального життя. Ось на такому повідку і тримали цілий народ. Це — в останні десятиріччя радянської влади, а раніше — тюрма, ГУЛАГ, психушка, розстріл…
Звертаюся до глибоко поважних ветеранів праці, які підписалися під заміткою в «Звягелі» «Кому заважає пам’ятник В.І.Леніну?». Дорогі бабусі та дідусі! Ви все життя тяжко працювали і надіялися на краще життя. Сподіваєтеся, що Ленін і сьогодні вам його принесе. Та історія винесла суворий вирок тим ідеям, ті часи вже ніколи не повернуться. Ви вчите своїх онуків добру та справедливості. А як же це співвідноситься з ленінським «расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше»…
Думайте, аналізуйте…
На мій погляд, у вас просто в душі щемить туга за молодістю, коли здавалося, що весь світ належить вам, і кожна травинка прихиляється тільки до вас. Садовіть біля себе своїх онуків і вчіть їх добру, любові, справедливості, біблійних ­невмирущих цінностей, що виведе наших дітей та онуків на дорогу істини. А молоді розберуться в тому безладі, в тому, що твориться в нашій країні і без Леніна. А квіти несіть своїм близьким, любіть їх.
А тепер щодо деяких авторів листів у попередніх номерах «Звягеля». Пишуть: «А сколько средств на обучение населения вложило Великое государство!» Шановні, гроші були зароблені тяжкою працею всього народу. І якби «Великая держава» платила достойну платню робітникові і колгоспникові, який надривався за «палочки» трудоднів, то народ мав би змогу заплатити, як це у всьому цивілізованому світі, і за освіту, і за оздоровлення, і, до речі, за житло.
Цікаво, що ви прочитали, шановні автори, після вивчення історії СРСР за шкільною програмою? Після ганебного розвалу країни, в якій переміг соціалізм, багато архівів було відкрито, і той, хто хотів, міг із ними ознайомитися, з тим, що так старанно приховувалося. А так храм стоїть чи не так — віруючі люди без вас розберуться.
А тепер стаю на захист Миколи Марусяка, який своїм матеріалом «Кату України і досі несуть квіти» буквально взірвав затхле болото буденності, духовного отупіння, байдужості. Багато людей почали замислюватися, і, в першу чергу, над тим, чому одні так несамовито захищають цей пам’ятник, а інші послідовно доводять недоцільність і велику шкоду від нього. Як казав Леонід Каневський: «Только документы и факты». А вони явно не на користь збереження пам’ятника Леніну.
Пам’ять! Основне смислове навантаження слова пам’ятник. А що ми повинні пам’ятати? «Великого кормчого» і, захлинаючись в екстазі, прославляти його ім’я? А куди подіти сто тисяч замордованих проповідників християнських цінностей — «Люби ближнього свого, не вбий, не вкради…», — яких відправив на «голгофу» саме оцей сірий дядько, що в центрі нашого міста. Треба всім вимагати у влади зняття цього пам’ятника, або перенесення його в інше місце. І дуже соромно за відомих людей міста, які вважають, що пам’ятник їм не заважає. Мовляв, прийдуть нові люди і вирішать, що з ним робити. А самим прийняти справедливе рішення боязко?
Тому так і живемо.