Сверблячка

— Іване Леонтійовичу! Іване Леонтійовичу! Зачекайте, будь ласка!
— Ви до мене? — зупинившись, невдоволено пробубонів Іван Леонтійович. — А, це ви!
— Я! — на обличчі журналістки посмішка розлилася рікою. — Іване Леонтійовичу, ви від мене втікаєте?
— Ні, що ви! Я просто поспішаю. На нараду. До головного.
— Так головний же у протилежному крилі коридору.
— Хіба?!
— Так, так!
— Овва! І справді! Та-а, запрацювався я. То що у вас до мене? Хоча здогадуюся, які запитаннячка: там — недодали, там — недоробили, там — не запустили, там — запартачили… А ви думаєте, що нам легко?
— Мабуть, важко?!
— О! Нарешті і вам десь щось защеміло!
— Тоді давайте про вашу нелегку працю поговоримо.
— Давайте, — погодився Іван Леонтійович, вдоволено долонею пригладжуючи на маківці ріденьке волосся. — З чого почнемо?
— З вашого кабінету! Чого він так глибоко в коридорі? Ви нас не любите?
— Особисто я журналістів люблю. Особливо об’єктивних, симпатичних! Ось таких, як ви! Чому б із такими не поспілкуватися!
— А кабінет?
— Що, кабінет?
— Ну, так глибоко, глибоко…
— Знаєте, психологічно дуже важко постійно знаходитися під прицілом журналістів.
— Чому, Іване Леонтійовичу?
— Бо я також людина. Часом мені потрібно витягнути хустинку, витерти чоло. Часом хочеться почухати вухо або потилицю. Полазити… Чого ви так на мене дивитеся?
— А ви вже… лазите…
— Бо засвербіло! Хіба у вас ніс не свербить?
— Зараз ні.
— А взагалі?
— Я… Я не пам’ятаю.
— Свербить! У людей усюди свербить! Ох, як же ж мені руки засвербіли! Ох-ох-ох-ох! Мабуть, до грошей. То про що ми вели діалог? Ага! Про сверблячку. Ось випадок був. Вийшов я якось на трибуну, і так п’ятка мені засвербіла! Ну вже ж так засвербіла, що хоч бери та черевика знімай і — чухай, чухай, чухай…
— Іване Леонтійовичу?!
— Га? А! У вас такого не бувало?
— На трибуні ні.
— А де?
— Може… на роботі.
— Ось бачите. Ой, знову…
— Що таке?
— Хустинку забув у кабінеті. Треба йти. Почух… Полаз…. А ви до мене якось заходьте. Я вам ще одну цікаву історію розповім. Про самого Петра Петровича! Як у нього одного разу на одному важливому засіданні в такому місці засвербіло, що…
— Іване Леонтійовичу!
— Що?
— Ви ж уже розповідаєте.
— А? Ага… Ну то заходьте. Треба йти. А куди йти? Ага, рука ж свербіла. А ще що?
Іван Леонтійович пішов. Щось чухаючи спереду. А журналістка заходилася копирсатися в своїй сумочці. Вона шукала хустинку. Щоб витерти спітніле чоло.