Сергій Портянко: «Є лижі спокійні, а є «капризні» — треба вміти з усіма знайти спільну мову»

ДИРЕКТОР ХЛІБОЗАВОДУ МРІЄ КАТАТИСЯ НА ЛИЖАХ ДО СТА РОКІВ
Такими і повинні бути керівники — завзятими ентузіастами, джерелом енергії для колективу, своєї сім’ї, ще й для інших. Інакше навряд чи можна сказати про директора нашого хлібозаводу — Сергія Портянка, котрий разом із колективом не лише колекціонує перемоги у конкурсах хлібобулочної продукції. Сергій Федорович — ще й активний шанувальник спорту. Тож невипадково очолене ним підприємство стало одним з перших у місті, де для працівників передплачують абонемент у басейн, де грають у волейбол і настільний теніс, не дозволяють палити на території. А найцікавіше те, що директор — лижник з 40-річним стажем! Його власна колекція цілком могла би претендувати на музей з історії гірськолижного спорту.
— Сергію Федоровичу, коли усі влітку їдуть на море, ви рветесь у гори — ось і щойно повернулися з Альп. Звідки у вас така любов до екстриму?
— Я не люблю відпочивати на морі, а от гори — це моє все! Почав займатися лижним спортом ще під час навчання у Києві. Саме там зустрів фанатів катання на лижах. Тоді не було нічого — підйомників, лижних трас, інших сучасних атрибутів цього виду спорту. Але мене захопило відчуття нелегкого суперництва — заради 20-секундного спуску доводилося п’ять хвилин тягнути лижі вгору… Потім ми почали споруджувати підйомники власноруч: натягували троси, ставили двигуни від «запорожців»… Коли будували об’їзну дорогу на Обухів, за нашим проханням робили насипи, з яких ми потім з’їжджали.
Усі ці роки підтримую зв’язок з гірськолижною школою у Протасовому яру, мене оточують призери чемпіонатів із слалому. Тож мені завжди було до кого тягнутися.
— У радянські часи захоплення лижами було не дешевим задоволенням. Чи не так?
— Це було дуже дороге задоволення. Були часи, коли лижі дуже рідко можна було купити у магазинах, доводилося шукати тих, хто привозив їх із-за кордону. Моя перша пара лижного взуття «Сан-Марко» була привезена з Болгарії за 70 рублів. Лижі коштували не менше 120-ти, а якщо куплені «з рук», — більше 150-ти. При моїй стипендії у 40 рублів — це були нереальні ціні. Доводилося влаштовуватися сторожем, працювати вантажником. Таким чином заробляв на лижі, кріплення. Катався у спортивному костюмі, бо на лижний комбінезон, зрозуміло, вже грошей не залишалося. Замість верхнього одягу у мене був… солдатський бушлат (сміється — авт.).
— Тепер у вас солідна колекція. Напевно, з нею пов’язано багато спогадів?
— Так, звісно. У мене є навіть лижі з 60-70-х років. Технологія виготовлення лиж давно пішла вперед, але цікаві історії, пов’язані з ними, залишилися. Одні нагадують мені про Татри, інші — про Кавказ, ще інші — про Карпати чи Альпи. Наприклад, ось ці — з найперших — я придбав за 320 рублів. Ми тоді з дружиною тільки побралися і збирали гроші на щось, а я взяв і купив лижі... Потім довго думав, як «подати» цю новину своїй Тетяні. Поставив їх за двері і попросив дружину не сваритися. І вона не сварилася! Сказала, якщо ти так вирішив, — нехай будуть.
Нині у мене є різні лижі. Розрізняються вони не лише за марками виробників. Є, наприклад, лижі «спокійні» — для відпочинку, а є «капризні» — професійні, жорсткі, які треба знати, як придавити на повороті, щоб вони тебе не «скинули».
— Вам пощастило, що рідні розділяють з вами захоплення лижним відпочинком. А як вам вдалося залучити до цього усю сім’ю?
— Так, у мене всі катаються: дружина, син, невістка, донька. Щоправда, донька зараз у декретній відпустці, а перед цим, через травму коліна, отриману на лижах, їй довелося видалити меніск.
А от дружина на лижах почувається настільки впевнено, що коли ми вранці виходимо на гірські схили, то лише ввечері зустрічаємося. З нею нелегко кататися, бо коли нам з друзями хочеться відпочити, то вона питає: а навіщо ви взагалі у гори приїхали? Тому іноді нам легше «загубитися» (сміється — авт.). Найближчим часом планую поставити на лижі ще й 4-річну онучку — вона для цього вже має всю необхідну амуніцію.
А взагалі моїх рідних навчав кататися один з лідерів-призерів нашого гірськолижного спорту. Мої рідні кажуть, що з ним простіше і пояснює він доступніше, а я, мовляв, багато кричу (сміється — авт.).
— Зараз усе є: і лижі у продажу, і шикарні гірськолижні курорти, але люди часто їдуть у гори по інше… Ви з цим згодні?
— Так. Зараз для багатьох головне попасти у Буковель. А тоді — заклав «за комір» і на лижі… Не знаючи при цьому, як правильно їхати, як себе поводити, як екстрено гальмувати. Це дуже прикро, бо лижі — екстремальний вид спорту. Він «заражає» швидкістю, у кожному русі треба бути сконцентрованим і у жодному разі не можна розслаб-
лятися.
— А що для вас головне у «лижному» відпочинку?
— Накататися досхочу. Відчуваю лише тоді задоволення, коли отримую крепатуру в усьому тілі. Не можу довго засиджуватися «на обжорі» у кафе, завжди хочеться на трасу. Коли торкаєш смереки, — на тебе падає пухнастий сніг і засипає тобі очі — це суперові відчуття. Пройти першим по схилу — це теж завжди мене притягувало.
— У вашій практиці на лижах траплялися трагічні випадки?
— У 96-му році зіштовхнулися з сином на вузькій трасі — він наїхав на мене ззаду. Я тоді допустив помилку, не розрахувавши траєкторії нашого руху. Дякувати Богу, що усе тоді закінчилося без травми для сина, а я сильно розірвав зв’язки на правій нозі. Неприємності на спусках у людей часто трапляються через неправильно підібрані лижі — тут усе залежить від ваги, техніки і рівня катання. Коли ж людина вправно їздить, то вона отримує задоволення від швидкості. Я себе часто ловив на думці, що усміхаюсь на спусках — вітер вивіює погані думки, якісь негаразди.
— Які гори залишили найбільші враження?
— Моє перше знайомство з ними сталося у Карпатах. А найпам’ятніші враження — у 90-х роках на кавказькій горі Чегет, висота якої близько 4 тисяч метрів, це біля Ельбруса, найвищої гори Європи. Хоч тоді було небагато снігу і сильний вітер, але заворожувало відчуття, що знаходишся на одному рівні з вічними льодовиками. Тоді у Грузії були заворушення, і хребет обстрілювали, тож було що запам’ятати!
Потім були гірськолижні курорти Болгарії, Словаччини, Швейцарії. Льодовик Глетчер у Австрії на мене справив колосальне враження. Побачив там, як готують спортсменів провідних збірних світу зі слалому.
Завжди манили італійські Альпи, і я радий, що у липні, на величному Маттерхоні, нарешті вдалося здійснити цю мрію. Цю гору, що на кордоні Італії і Швейцарії, називають дивом світу: живописні краєвиди, лижні траси завдовжки у 5-6 кілометрів. На цих трасах проходять чемпіонати світу з гірськолижного спорту,тому рівень обслуговування там — найвищий.
— На що найбільше звертаєте увагу на гірськолижних курортах?
— У першу чергу мене цікавлять траси: як поставлені підйомники, як вони чудово обладнані, як вирішені питання переходу з одного підйомника на інший. Хотілося би, аби на наших курортах цьому приділяли більшу увагу.
— У кожного лижника є свій стиль катання. Який у вас?
— Різні стилі спробував: «плуг», «австрійський плуг», «авальман», «карвінг». Зараз вдосконалюю стиль вільного катання на широко поставлених лижах — найвищу швидкість можна розвинути у такому стилі.
— На лижах любите швидкість. За кремом автомобіля — теж?
— У мене немає зараз такої машини, на якій я би міг дозволити собі справді високу швидкість. Тому як на лижах, так і за кермом дотримуюсь розумних меж. Та й швидкість на лижах — не головне. Хоча це неперевершене відчуття, коли лижа з-під тебе «вистрілює». Ми з друзями любимо фотографувати процес катання, щоб розбирати потім свої помилки.
— Із досвідом кататися легше, а як із віком — не навпаки? Довго ще збираєтеся кататися?
— Серед моїх друзів є люди, котрим 75 чи 85 років і вони чудово катаються на лижах! До них навіть на «ти» хочеться звернутися — настільки вони жваві й активні. У мене є з кого брати приклад. Якщо Бог дасть — буду кататися до тих пір, доки ходитиму по цій землі.
— У зв’язку з цим переконана, що відчуваєте себе молодше, аніж на своїх «законних» 60?
— Це справді так. Мене оточують молоді завзяті люди, котрі люблять спорт, ми тричі на тиждень відвідуємо спортзал, граємо у настільний теніс. Це дає мені можливість не думати про роки.
— Що ж, дякую за розмову і гарний приклад для інших жити цікаво!