Рука професіонала

Лариса Степанівна (імена в матеріалі змінено) зібралася їхати до міста. Мала вирішити питання щодо перерахунку пенсії.
— Тебе сьогодні зустрічати на зупинці? — озвався її чоловік, Семен Петрович.
Дружина звела плечі:
— Та чого? Сьогодні повертатимуся без сумок.
— Ну, дивися. Хоч «Прими» купи.
— Та не забуду вже. Курильщик! Половину пенсії викурюєш за місяць.
— І чого його оце бурчати?
— Бо їхати не хочу.
— То не їдь.
— Дуже розумно. Худобу попорай.
— Та знаю, знаю! Чи не пораю?
— Ну, я пішла.

Вийшовши за хвіртку, Лариса Степанівна побачила худорлявого молодика, котрий за дорогою смикав у торбу траву.
Жінка замислено примружилася: десь цього хлопця вона вже бачила. Згадала — біля магазину кілька днів тому. Чий він? Ніби не з нашинських.
Підійшла. Поцікавилася:
— Що ти тут робиш?
— Траву рву, — підвівся парубок.
— А чий будеш?
— Здалеку я.
— А тут як… Трава навіщо?
— Кролям, — відказав незнайомець і додав. — Ми тут працюємо. У фермера вашого. У нього і кролі є.
Лариса Степанівна здивовано схилила голову набік і, нічого більше не сказавши, рушила до зупинки. Проте з дива не виходила, мовляв, якщо є кролі, то це треба траву рвати в людей під парканами? Мало трави на луках, пасовищах? Та раптом насторожилася: а може це який злодій? А там старий сам удома!
Обернулася. І відлягло. Молодик з торбою вже рвав траву за дві хати від їхньої.

Не стільки тривав сам процес перерахунку пенсії, як «процес» стояння в черзі. Однак, справившись, Лариса Степанівна зайшла до магазину, купила діду «Прими» і кілька хлібин. Як любила вдома говорити: «Привезла тобі, старий, городського хліба!»
А затим — на автовокзал.
На зупинці свого села вийшла сама. Автобус рушив далі. Лариса Степанівна ступила крок і враз застигла. Він стояв поряд. І де взявся? Той самий молодик. Тільки вже без торби. Пильно дивився на стару.
Та то лише якусь хвилю дивився. Спочатку він ударив пенсіонерку кулаком у обличчя, збивши її з ніг. Потім, нахилившись, кілька разів ударив по голові. А вже затим вирвав з рук жінки сумку з грошима, пакет із покупками та побіг до переліску.

— Зазвичай, на зупинці мене зустрічає чоловік, — говорила слідчому Лариса Степанівна. — Але цього разу у мене нічого важкого не було.
— Ви знаєте, хто вас бив?
— Я того молодого хлопця кілька разів бачила. Один раз біля магазину, а другий — коло нашого двору, траву він рвав. Ніби для кролів. Казав, що працює у місцевого фермера.
Пригадавши той день, Лариса Степанівна заплакала.
— Це для мене було шоком. Усе трапилося так раптово, несподівано. Відчула руку професіонала.
— Чому?
— Бо знав, куди бити.

Працівники міліції розпочали пошуки зловмисника. Як з’ясувалось, у місцевого фермера такий не працював. Довелося за допомогою звертатися до місцевих жителів, і невдовзі нападника затримали. У сусідньому селі. Як виявилося, цей молодик уже раніше був умовно засуджений.