Відчуй смак української мови!
- Поезія і проза
- 69
- коментар(і)
- 08-11-2013 15:30
Починаючи з 1997 року в Україні щорічно, 9 листопада, відзначається День української писемності та мови. Це свято встановлено Указом Президента Леоніда Кучми на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства.
У цей день, за традицією, покладають квіти до пам’ятника Нестору-літописцю, відзначають кращих популяризаторів українського слова, заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою. А для нас це свято — гарний привід звернутися до рубрики «Літературний клуб».
КОРОЛІВНА
Ти була королівною літа,
Ще й корону носила з любові.
Утопав поміж синього цвіту.
Поринав у світи волошкові.
І ходитиму ними довіку,
Їх же юність так довго чекала,
І ловитиму зорі без ліку,
Що у косах твоїх заблукали.
А хвилясте квітуюче жито
Підморгне нам обом захмеліло.
На хустині щасливого літа
Я твоє цілуватиму тіло.
Паляничками груди дівочі
Поглядатимуть: ніжно й зухвало,
Теплі руки мене залоскочуть,
І майну навпрошки, напропалу.
До безодні дівочої вроди,
В поглинаючі серце цілунки,
Пізнавати красу насолоди
У полоні коханої юнки.
ПУСТКА
Померла хата. Тихо так.
Бабусю провела... і вмерла.
І всох за хатою вишняк,
Й стара верба сльозину втерла.
І одчайдухи бур’яни
Понаповзали, мов гадюки,
Від них подвір’я боронить
Вже не могли трудящі руки.
І так ятрила і пекла
Велінням часу-хулігана,
На тілі рідного села
Нова, вже незагойна, рана.
РОДИННЕ
То було ще в епоху відлиги:
У поля, щоби стигли зерном,
Інститутські освоївши книги,
Поспішав молодий агроном.
Прагнув завше хлопчина вершини,
В нього вдача чудова була,
Тож собі звоював у дружини
Він найпершу красуню села.
Вже по тому минуло піввіку,
Вже на спогадах тих сивина:
Як їх первістка, внаглу і дико,
Пеленав небуттям сатана.
Та не стало тих сил сатанинських,
Вам відкрию сімейний секрет:
Як на щедрих сльозах материнських
Воскресав український поет.
Згодом рижик-хлопчинка з’явився
І засяяла щастя зоря:
Він безмежності поля напився
Та й подавсь підкоряти моря.
Їм і донечку вітер навіяв,
Те вродливе тернівське дівча
До коханого у Нікосію
З України дало втікача.
А яка ж то сім’я без достатку?
Хай родині і в статках фартить!
Тож вдалося матусі і татку
Й бізнес-вумен Вкраїні зростить.
Й на Туманному десь Альбіоні
Їх стежина тепер уже є:
Там, в хатині молодшої доні,
Їх англійське внучатко снує.
А впроваджувать, згідно прогресу,
Техновинки на зміну тяглу,
Довелося їх сину Олесю,
Що не дасть занепасти селу!
Щоб дефолт не нахлинув потопом,
Депутату Олексі дано
Із Барвинівки в ситу Європу
Комерційне рубати вікно.
Вже когорта онуків зростає
І квартет правнучат чарівних.
Тут душа бабці Олі витає,
За нащадків радіє своїх.
Розрослося родини суцвіття:
І краса в нім, і велич, й талан!
Й рученя в двадцять друге століття
Простягне наймолодший — Роман!
І вершини підкорить родина,
Й проросте у прийдешні віки!
Тож ніколи не згине Вкраїна,
Бо живуть в ній славетні Клюски!
ЯКІСНА ЗАМІНА
Гризлись за спиртне й посуду,
В сварці рік жили,
Чоловік подавсь до суду,
Щоб їх розвели.
Заявив: — Жінка — нездара,
Міх брехні й турбот,
Геркулесу тільки пара —
Справжній бегемот!
Суд розглянув спірну справу —
Честь йому й хвала…
Жінка на його заяву
Свідчення дала:
— Люди добрі, я така:
Бюст, є талія тонка,
Личко — мрія турка,
Стрункі ноги, чорні брови —
Ось така фігурка!
В нього в пузі — два мішка,
Голова, як кулька,
Торс і шия, як в бика,
А все інше — дулька...
Прошу суд нас розлучити,
Я на цьому стою:
Чим весь вік таке терпіти, —
Краще буть — вдовою!
Розвели, все до пуття,
Суд не забарився.
Через місяць сам суддя
На вдові… женився!
МИ — УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД
Славутичу сивий,
Ти кожному милий...
Навколо простори степів,
Величні кургани повили тумани,
Дозори стоять козаків.
Сторожа чатує у дикому полі,
Не спить — хай то день або ніч,
У їхніх руках — побратимів доля,
Он там, за порогами, — Січ.
Підступні хозари, немов чорні хмари,
На київські землі ішли.
Всі орди ворожі і злі бусурмани
Погибель свою тут знайшли.
Рубались завзято за волю країни,
Били загарбників впрах.
А слава часів тих живе і донині
У наших гарячих серцях.
Ми — скіфів нащадки, сарматів онуки,
Мужній і древній наш род.
Ми йшли до з’єднання крізь терни і муки,
Це ми — український народ!
Ми — нація вільна, ми стали людьми,
Та що нам навали ординські.
У цілому світі всі знають, що ми —
Великий народ український!
ЛЕТЯТЬ ЖУРАВЛІ
Ідуть дощі, вже осінь скоро,
Збираються у вирій журавлі.
Їх шлях важкий, за синє море,
Далеко ж як від рідної землі!
Що гонить вас в краї далекі?
Які ж красоти рідної землі!
А там чужі, там — небезпека,
Тож залишайтесь вдома, журавлі!
Вас люблять тут, вам раді діти,
Без вас пусті залишаться поля.
Чи варто вам туди летіти?
За вами сумуватиме земля.
І це село, де рано на світанні
Своїх діток ви в небо підняли,
І над яким тепер востаннє
Таке сумне розноситься «курли».
У цей день, за традицією, покладають квіти до пам’ятника Нестору-літописцю, відзначають кращих популяризаторів українського слова, заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою. А для нас це свято — гарний привід звернутися до рубрики «Літературний клуб».
КОРОЛІВНА
Ти була королівною літа,
Ще й корону носила з любові.
Утопав поміж синього цвіту.
Поринав у світи волошкові.
І ходитиму ними довіку,
Їх же юність так довго чекала,
І ловитиму зорі без ліку,
Що у косах твоїх заблукали.
А хвилясте квітуюче жито
Підморгне нам обом захмеліло.
На хустині щасливого літа
Я твоє цілуватиму тіло.
Паляничками груди дівочі
Поглядатимуть: ніжно й зухвало,
Теплі руки мене залоскочуть,
І майну навпрошки, напропалу.
До безодні дівочої вроди,
В поглинаючі серце цілунки,
Пізнавати красу насолоди
У полоні коханої юнки.
ПУСТКА
Померла хата. Тихо так.
Бабусю провела... і вмерла.
І всох за хатою вишняк,
Й стара верба сльозину втерла.
І одчайдухи бур’яни
Понаповзали, мов гадюки,
Від них подвір’я боронить
Вже не могли трудящі руки.
І так ятрила і пекла
Велінням часу-хулігана,
На тілі рідного села
Нова, вже незагойна, рана.
РОДИННЕ
До Золотого весілля моїх батьків, які мають шестеро дітей, п’ятнадцятеро онуків і четверо правнуків присвячується.
То було ще в епоху відлиги:
У поля, щоби стигли зерном,
Інститутські освоївши книги,
Поспішав молодий агроном.
Прагнув завше хлопчина вершини,
В нього вдача чудова була,
Тож собі звоював у дружини
Він найпершу красуню села.
Вже по тому минуло піввіку,
Вже на спогадах тих сивина:
Як їх первістка, внаглу і дико,
Пеленав небуттям сатана.
Та не стало тих сил сатанинських,
Вам відкрию сімейний секрет:
Як на щедрих сльозах материнських
Воскресав український поет.
Згодом рижик-хлопчинка з’явився
І засяяла щастя зоря:
Він безмежності поля напився
Та й подавсь підкоряти моря.
Їм і донечку вітер навіяв,
Те вродливе тернівське дівча
До коханого у Нікосію
З України дало втікача.
А яка ж то сім’я без достатку?
Хай родині і в статках фартить!
Тож вдалося матусі і татку
Й бізнес-вумен Вкраїні зростить.
Й на Туманному десь Альбіоні
Їх стежина тепер уже є:
Там, в хатині молодшої доні,
Їх англійське внучатко снує.
А впроваджувать, згідно прогресу,
Техновинки на зміну тяглу,
Довелося їх сину Олесю,
Що не дасть занепасти селу!
Щоб дефолт не нахлинув потопом,
Депутату Олексі дано
Із Барвинівки в ситу Європу
Комерційне рубати вікно.
Вже когорта онуків зростає
І квартет правнучат чарівних.
Тут душа бабці Олі витає,
За нащадків радіє своїх.
Розрослося родини суцвіття:
І краса в нім, і велич, й талан!
Й рученя в двадцять друге століття
Простягне наймолодший — Роман!
І вершини підкорить родина,
Й проросте у прийдешні віки!
Тож ніколи не згине Вкраїна,
Бо живуть в ній славетні Клюски!
Анатолій КЛЮСКО
ЯКІСНА ЗАМІНА
Гризлись за спиртне й посуду,
В сварці рік жили,
Чоловік подавсь до суду,
Щоб їх розвели.
Заявив: — Жінка — нездара,
Міх брехні й турбот,
Геркулесу тільки пара —
Справжній бегемот!
Суд розглянув спірну справу —
Честь йому й хвала…
Жінка на його заяву
Свідчення дала:
— Люди добрі, я така:
Бюст, є талія тонка,
Личко — мрія турка,
Стрункі ноги, чорні брови —
Ось така фігурка!
В нього в пузі — два мішка,
Голова, як кулька,
Торс і шия, як в бика,
А все інше — дулька...
Прошу суд нас розлучити,
Я на цьому стою:
Чим весь вік таке терпіти, —
Краще буть — вдовою!
Розвели, все до пуття,
Суд не забарився.
Через місяць сам суддя
На вдові… женився!
Володимир ДАНИК
МИ — УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД
Славутичу сивий,
Ти кожному милий...
Навколо простори степів,
Величні кургани повили тумани,
Дозори стоять козаків.
Сторожа чатує у дикому полі,
Не спить — хай то день або ніч,
У їхніх руках — побратимів доля,
Он там, за порогами, — Січ.
Підступні хозари, немов чорні хмари,
На київські землі ішли.
Всі орди ворожі і злі бусурмани
Погибель свою тут знайшли.
Рубались завзято за волю країни,
Били загарбників впрах.
А слава часів тих живе і донині
У наших гарячих серцях.
Ми — скіфів нащадки, сарматів онуки,
Мужній і древній наш род.
Ми йшли до з’єднання крізь терни і муки,
Це ми — український народ!
Ми — нація вільна, ми стали людьми,
Та що нам навали ординські.
У цілому світі всі знають, що ми —
Великий народ український!
11 червня 2012 року
ЛЕТЯТЬ ЖУРАВЛІ
Ідуть дощі, вже осінь скоро,
Збираються у вирій журавлі.
Їх шлях важкий, за синє море,
Далеко ж як від рідної землі!
Що гонить вас в краї далекі?
Які ж красоти рідної землі!
А там чужі, там — небезпека,
Тож залишайтесь вдома, журавлі!
Вас люблять тут, вам раді діти,
Без вас пусті залишаться поля.
Чи варто вам туди летіти?
За вами сумуватиме земля.
І це село, де рано на світанні
Своїх діток ви в небо підняли,
І над яким тепер востаннє
Таке сумне розноситься «курли».
Григорій БОНДАРЕНКО, 3 вересня 2010 року
Коментарі відсутні