Вчитель-художник Олександр Лашевич: «Діти, як ангели — від них більше отримуєш, ніж даєш»

АБО ЯК У РІК ДИТЯЧОЇ ТВОРЧОСТІ УЧНІ І ВЧИТЕЛІ ЇЗДЯТЬ НА КОНКУРСИ... ЗА ВЛАСНИЙ КОШТ
З появою у Новограді мистецької студії «Азалія» багато батьків полегшено зітхнули, забравши своїх дітей з вулиць та від комп’ютерів. У цьому плані Центр науково-технічної творчості (ЦНТТУМ) для багатьох став порятунком, відкривши на своїй базі нові сучасні гуртки. Серед них і мистецький проект подружжя вчителів Лесі та Олександра Лашевичів — студія «Азалія», створена три роки тому. Заняття у студійних гуртках є осередком креативу і творчості для дітей і підлітків різного віку. А той факт, що сюди постійно приходять нові вихованці, свідчить про те, що попит на корисне дозвілля є, і він зростає. Тож пропонуємо вам, шановні читачі, інтерв’ю з одним із керівників студії «Азалія» — художником Олександром ЛАШЕВИЧЕМ.
— Олександре Броніславовичу, цікаво, а у чому ви особисто вбачаєте успіх реалізованого проекту?
— Найперше у тому, що у нашому містечку мало можливостей для розвитку дітей поза межами школи. Тому у студії «Азалія» ми намагаємося зацікавити різними формами роботи, використанням сучасних технік і матеріалів. Це не лише малювання, ліплення чи вишивка. Працюємо з глиною та іншими природними матеріалами, папером, тістом. Якщо це розпис на склі, — щоб було цікаво і яскраво, якщо на тканині, — щоб можна було знайти широке застосування. Для цього, наприклад, маємо намір закупити футболки і розмалювати їх. Очевидно, що для дітей це цікавіше — ось і увесь секрет.
— Учні їздять на конкурси за рахунок батьків, влада перестала фінансувати відрядження вчителів. Як можна розраховувати за таких умов, що обдаровані діти привозитимуть перемоги, позитивно впливаючи на імідж міста?
— Це дуже болюче питання для багатьох. Аби виготовити роботу на конкурс, потрібно 200-300 гривень, стільки ж коштує дорога. Усе — за власний рахунок. Прикро розуміти, що нестача коштів впливає на результат нашої роботи, бо куди б ми не поїхали, завжди повертаємося з перемогами як на обласному, так і на всеукраїнському рівнях. Шкода, що їздимо не так часто, як хотілося би… Не в усіх регіонах Житомирщини така ситуація у позашкільній освіті, тож Новоград, на жаль, виглядає у цьому плані не найкраще.
— Прикро таке чути, адже цей рік був проголошений Роком дитячої творчості. Та й конкурси завжди були для сіх удовим стимулом позмагатися, щоб стати кращими. А як заохочувати дітей, якщо цього стимулу бракує?
— Намагаємося робити так, щоб про Новоград не забували. Торік з обласного конкурсу «Космічні фантазії» привезли чи не усі призові місця, нині діти знову готуються. У конкурсі від фонду «Майбутнє Полісся» наші вихованці, разом з іншими переможцями, отримали у якості призів мобільні телефони. Шкода, що заохочення на місцевому рівні більше ніякого для обдарованих дітей немає. Навіть у районі намагаються відшукати кошти на заохочувальні призи. Добре хоч, що обдаровані діти іноді мають змогу побувати в «Артеку»… Коли таки вдається десь поїхати, то діти у захопленні мвід того, що відчувають себе самостійними та потрібними. Ми ж тішимося їхніми здобутками і результатами нашої роботи.
— Наскільки складно працювати з дітьми у сучасному світі, який навчає споживацькому і поверхневому ставленню до багатьох речей і, зокрема, до мистецтва?
— Нині багато «комп’ютерних» дітей, які звикли, що комп’ютер спрощує життя. Разом із тим, щоб навчитися малювати, наприклад, потрібна посидючість, час. Зробити щось руками — це важче, тому складніше стало віднайти таланти. Діти нині хочуть усе й одразу. Націлюємо своїх гуртківців на професії, пов’язані з творчістю. Наприклад, дизайнерство у різних його проявах. Якщо й не стануть творчі здібності професією, то це все одно завжди знадобиться у житті.
— Ви є художником, а ваші роботи мають схвальні відгуки у шанувальників образотворчого мистецтва. Наскільки затребувана сьогодні праця художника?
— Затребувана, адже хороші картини швидко продаються. Інша справа, що бракує часу і можливості займатися продажем. Є шанувальники, котрі мене самі знаходять і жартують: «Гроші треба?» (сміється — авт.). Добре, що багато людей вважають картину чудовим подарунком на день народження. У той час, коли магазини завалені китайським масовим «ширпотребом». Тому серед моїх клієнтів є такі, хто купив не одну мою картину. Інколи роботи їдуть за кордон — це теж приємно.
— За вашими спостереженнями, що користується у людей більшим попитом?
— Українські мотиви, національний колорит. Особливо це має значення для українців, які живуть за кордоном.
— Ваші картини особливі тим, що в них не побачиш чорних фарб. З чим це пов’язано?
— Роботи залежать від характеру людини. Якщо людина песиміст, сумна, то її роботи теж такі. І навпаки — у позитивної життєрадісної людини й картини такі. Тому я принципово не використовую у картинах чорних фарб. Якщо це ліплення, то стараюсь використовувати гумор, якщо живопис, — щоб він містив позитив. Якщо й зображую похмуре небо, то все одно додаю яскравих фарб, змішую їх.
— У вас є багато робіт і картин на релігійну тему.
— Найбільша — це ікона Матері Божої Остробрамської у храмі в Суслах. Ми робили її з братом, з посрібленого і позолоченого дерева.
— Що легше писати і чи часто ви чуєте критику? Як ставитеся до неї?
— Легше писати те, що вдається. У шкільному зошиті у мене на полях обов’язково був портрет поетів та письменників, яких проходили з літератури. Зараз переважно живопис — з огляду на настрій, замовлення. Щодо критики, то доречною вважаю від колег-художників. Для мене важлива критика художника-портретиста Лиманця. Знаєте, у нього добра критика і влучна: «Ось там ти відчув повітря», ще щось... Звісно, усі можуть критикувати, але не завжди ця критика буде об’єктивна.
— А чи буває, що робота настільки вдала, що з нею важко розлучатися?
— Деякі роботи справді дуже подобаються. І, напевно, правильніше було б тоді залишати їх у себе, для дітей. Але життя таке, що не завжди виходить.
— Напевно, це одна з причин, чому у вас досі не було персональної виставки?
— Так, багато робіт знайшли свого власника, і їх у мене немає. Тому про виставку досі не думав. Вже п’ятнадцять років беру участь у «Лесиних джерелах». Щоправда, організація цьогорічного «Містечка майстрів» мене вразила не з кращого боку — за місце потрібно було платити 500 гривень. Мистецтво перетворюють на базар, тому і на «Лесиних джерелах» тепер багато заробітчанства.
— А спільні творчі проекти з дружиною Лесею Віталіївною організовуєте?
— Організовуємо разом із Центром науково-технічної творчості. Раді, що колектив і директор Валентина Найдюк нас завжди у цьому підтримують. У нас є кабінети для занять, гарні умови, зручне розташування у центрі міста.
Рік тому організували презентацію робіт студії «Азалія» у Музеї Косачів. На Великдень почули багато позитивних відгуків про акцію «Розмалюй писанку», коли біля Молодіжного центру було встановлено дерево з писанок, виготовлених руками дітей.
— Ваша сім’я у місцевому рейтингу популярності декілька років тому стала «Родиною року». Маєте чотирьох дітей — вони теж такі творчі й талановиті, як їх батьки?
— Найменший, Антон, із садочка, коли усі гуляли, сидів і майстрував щось завжди. Продовжує й досі, виборює призові місця, у якості переможця відвідував «Артек». А загалом дітям не завжди комфортно відвідувати гуртки, коли вчителі — їх батьки.
— У вас є творчі плани, які мрієте реалізувати?
— Навесні нас запрошують із виставкою презентувати місто на звіті у Житомирі. А серед особистих планів — отримати звання Народного майстра.
— Творчі люди віддають багато енергії. Тим паче, коли працюють із дітьми. Ви звідки черпаєте сили?
— Бог дає. Коли любиш свою роботу і відчуваєш, що ти потрібен, що діти йдуть із задоволенням на уроки, тоді й сили отримуєш. Діти, як ангели, особливо малесенькі. Від них більше отримуєш, ніж даєш.
— Що ж, радості вам від життя, роботи та нових здобутків!
— І вам щиро дякую за розмову.