«Нервишки»

Народ «заніс» мене в салон автобуса і припечатав до кабіни водія.
Вище своєї голови читаю: «Місць для сидінь — 15. Пасажировмісність — 35».
«Пасажировмісність» одразу у мене асоціюється із «оселедцевмісністю».
Цікаво, скільки нас «пасажировмістилося» в цьому салоні? 50? 60? 70?..» Таке враження, ніби автобуси три дні не ходили.
Читаю поряд: «Местов у нас — немеренно!».
Мабуть, і лежачі є. Бо на щось наступив. М’якувате. Воно й голос подало. Замугикало. Ногу прибрати не можу. Затисли. Зі всіх боків.
Позаду чую басистий жіночий голос:
— Я би їх стріляла! На «Дружбу» три пішло, поки одна «тройка» припхалася!
Поряд — другий голос, сопрано:
— А я он учора навпаки на «Дружбу» їхала, то доки одного автобуса туди діждалася, то на «Смолку» три «тройки» пішло!
— Ой, хоч би оце не вигадували казок! — огризнулася перша.
Друга в тон відпарирувала:
— Нічого я не вигадую!
Басиста:
— А я кажу, що брехня!
— Істинна правда!
— Брех-ня!
— Правда!
Десь збоку — чоловічий тенорок:
— А ось і не поб’єтеся!
— А тебе не питають, чмо з облізлим носом!
Потім — якась штовханина. Певно, відбулася короткочасна «басо-сопранівська» атака. На «тенорка». Потім його не чути було.
На під’їзді до колишнього спортивного магазину раптом хтось як зарепетує:
— Зупиніться мені тута!
Жінка з баском миттю відреагувала:
— Не кричи! Пломби повилітають!
Мабуть, на конфлікт відреагувала кондукторка:
— Чоловіче, нервишки треба берегти. Що трапилося?
— Виходжу я.
— І це так треба горло дерти?
— Так у вас же он написано: «Виходиш? Кричи!»
— То — шуточки.
— То нащо клеїти?
На цій зупинці ще кілька оселедців, тобто людей, «пасажировмістилося» в автобус. Не продихнути, не поворухнутися. Переплелися. Стиснулися, як в «обіймах». Злиплися, ніби фарш у варенику!
Щоправда, мене якимось чином трохи розвернуло. Обличчям до іншого обличчя. Ніби чоловічого. Його суворі очі дивляться в мої, а губи цідять:
— Щоб ти так усе життя їздив!
Я, проковтнувши клубок у горлі, поцікавився:
— А що я такого зробив?
— Не ви.
— А хто?
— Хіба нема кому?
— А-а…
Тут якийсь жартун намагається протиснутися до виходу, застосовуючи «лякалку»:
— Обережно! В мене яйця!
Потім — хук і стогін. Мабуть, капець яйцям…
Хтось штурхнув мене в спину. Наче ліктем. Вдалося повернути голову. Перед моїми очима — квадратне обличчя немолодої жінки. В сірому комірі і капелюсі. З грізним поглядом. Здогадався, що це та, басиста.
Вона важко дихнула на мене:
— Чого гецаєшся?!
— Я не винен, — виправдовуюся. — Мене ге-ге… штовхають, а я по-інерції… вас.
— Не треба мене «по-інерції»!
Повернути голову у попереднє положення вже не можу. Вакантне місце зайняли.
Адамове ребро в сірому капелюсі знову стусонуло мене. Тільки в бік.
— Чого тебе викручує, як дзигу?! Сів тут у пільговий автобус і тіпається!
— А до чого тут пільговий? — питаю.
— Бо я ніколи в пільговий не сіла б, коли була би… кгм.
Я зрадів:
— Дякую!
А басиста:
— Хочете сказати, що ви не пенсіонер?!
Я ще їй раз подякував. Але жінка чомусь підняла руки і розчепірила пальці.
Що було би далі — не знаю. Автобус різко сіпнуло, і він зупинився. Це була зупинка. Трохи людей вийшло. З ними із салону витиснувсь і я.
Коли автобус знову рушив, то моє око впіймало басисту пані. Вона силоміць «душила» вертикальну стійку в салоні. А може, чиюсь шию?..
Хоч би всі живі доїхали. «Пасажировміщені...»