Її пісню хотів заспівати Поплавський. Він ще її вареників не куштував!

Валентина Ксендзук — поетеса-піснярка, власниця почесного ордену «Звягель» та літературної премії імені Лесі Українки, берегиня місцевого осередку реєстрового козацтва та просто чарівна усміхнена жінка. Заряд позитивної енергетики, який буквально «заходить із нею у двері», вже за якусь мить розповсюджується на усіх.
Цією її чарівною якістю щоразу насолоджуються ті, кого вона щомісяця збирає у Музеї родини Косачів на вечори творчої інтелігенції. Сюди приходять поспілкуватися, зігріти душу, відпочити. А Валентина Антонівна частує гостей не лише добрим поетичним словом — ще наварить із відро вареників та про давні українські традиції розповість, як сталося це 9 січня. Навіть гість із патріотичного Львова, котрий випадково потрапив у музей, був вражений тим, як уміють шанувати народні обряди у Новограді. Про це та інше — у нашому наступному інтерв’ю.
— Валентино Антонівно, ви вже десять років є координатором творчої інтелігенції. Колись ця ідея народилася у автора «Лесиних джерел» Миколи Мартинюка, ви ж дотепер на засадах власного ентузіазму втілюєте задумане у життя. Наскільки є виправданими ці непрості зусилля?
— Це вже стало доброю традицією творчих людей нашого міста — збиратися разом. Одна з традицій, до якої ми звикли — пригощатися варениками на Андріївські вечорниці. Але цього року мене настільки зачепили події на Майдані, що, зізнаюся, не було сил щось організовувати. До речі, ми теж збирали і відправляли на Майдан кошти, теплі речі. Але мене усі питали: де ж твої вареники? Тому свято таки довелося організувати, і воно вдалося!
У Діда Мороза ми переодягнули художника Віктора Климчука, а наше маленьке «інтелігенятко» Катю Сичкарук (вона змалку чудово декламує вірші і постійно бере участь у наших засіданнях), нарядили у Снігуроньку. Гостей прийшло чимало, усі вони колядували. Цікаво, що наші традиції переймають. Наприклад, у школах Андріївські вечорниці стали організовувати після того, як це ми зробили у стінах музею десять років тому. А у мене цього разу вийшло ціле відро вареників «з горою» і ще — миска з солодкими варениками.
— Самотужки ліпите ті вареники чи вам хтось допомагає?
— Дівчата мої трохи допомагають. Я тісто роблю на кефірі, і вареники у мене виходять, наче пироги, але день треба біля них витратити.
— Ви — людина-запальничка, запалюєте інших гарним настроєм. Звідки це у вас?
— Від мами. Вона казала: «Якщо, доню, у тебе гості в хаті, то ти маєш з ними поділитися усім, що маєш». Мама вчила любити людей, працювати і не хизуватися здобутками ніколи.
— Чи маєте якусь матеріальну винагороду за те, що координуєте інтелігенцію у музеї?
— Ні. На початку Микола Іванович платив символічні гроші, але їх ми витрачали на те, щоб людей зібрати, купляли посуд для чаювання. А тепер просто готуюся заздалегідь — з миру по нитці, як кажуть, і тепла атмосфера душевності назбирується. Ви ж розумієте, у творчих людей грошей небагато, але душі їхні вирують.
— Складно утримувати «на плаву» осередок культури, коли немає жодної підтримки?
— Так, відчувається певна депресивність у суспільстві. Але активні люди, котрі у нас бувають, продовжують приходити. Понад півсотні місць практично завжди заповнені. Проводимо ювілейні вечори, творчі зустрічі, організовуємо невеличкі фуршети, святкуємо дні народження. Люблю пригостити усіх власним домашнім вином, навіть віршовані рядки у мене такі є:
Під музику хмеліючого вина, що знову розігралось в нашім домі,
Танцює осінь в золоті вікна, не помічаючи своєї втоми.
І я радію, що ковток вина, духмяного, як розпашіле літо,
Згуртує друзів, не лишивши зла, як те причастя, що Богам відкрито.
— Дивно, як про звичайні речі ви говорите дивовижними словами, які із ваших вуст — наче музика. Можливо, тому таке враження складається, що завжди «оздоблюєте» вірші усмішкою?
— Та звичайні ті слова… Просто переконана, що усмішка рятує від усього поганого, від негативу.
— А рідні як ставляться до вашої творчості? Хто ваш найперший критик?
— Критик — це моя старша донька. Чоловік ніяк не ставиться, але допомагає. От треба було у музей відро вареників завезти, то він сказав: «Добре, їду. Скажеш, коли назад». (сміється — авт.). А взагалі родина підтримує, зараз трохи допомагають із грошима на збірку. А вона ж коштує щонайменше 10-12 тисяч. Свою другу збірку, якщо вдасться видати, мрію присвятити мамі.
— Ви і вірші пишете, і пісні складаєте, і корпоративи ведете. А в якому амплуа найгармонійніше почуваєтеся?
— У всіх, бо я люблю життя. Тому у кожному моєму творі є бодай натяк на любов, усе з неї народжується.
Зустрілись якось ми негадано,
Серед снігів знайшов тебе,
А скільки ще між нас не сказано,
У серці жар сяга небес!
Приспів:
Я розтоплю сніги серед зими,
І стануть дні всі кольоровими.
Мені в дарунок світла дивина —
Серед зими усміхнена весна…
Дуже люблю слова одного автора, які я переклала з російської: «Життя по різному можна прожити — у горі можна, і в радості. Вчасно їсти і вчасно пити, і вчасно робити пакості. А можна і так: на світанку встати і, не думаючи про чудо, рукою обпаленою сонце дістати і подарувати його людям...» Я цей вірш завжди читаю тим людям, котрі, як і я, люблять життя.
— Пісні Валентини Ксендзук співають, серед інших, солісти нашого військового духового оркестру та народний чоловічий ансамбль «Хміль». А от популярна пісня «Чай вишневий» стала одним із хітів гурту «Древляни» з Юрієм Градовським. А що то за історія з Михайлом Поплавським, який хотів заспівати вашу пісню?
— Знаєте, з провінції нашу пісню ніхто не випхне на велику сцену. Щоб по радіо її один раз заспівали, треба 300 доларів заплатити. От і Михайло Поплавський, почувши «Чай вишневий», запропонував заспівати цю пісню. Але й за це треба було заплатити гроші… Тому й виходить, що співаємо на місцевому рівні переважно. А щодо того, що мої пісні співають, — це мені дуже приємно. Хоч вважаю, що є багато тих, чия творчість заслуговує на більшу увагу.
— Дякую вам за розмову.