Як Леся Українка рятувала кобзарські думи

Уже в період Київської Русі мандрівними музикантами були чоловіки-каліки, їх вважають прототипами кобзарів. Сліпі або напівсліпі хлопчики потрапляли в це середовище й залишалися там назавжди. А як іще незряча людина могла заробити собі на хліб? Вони виконували билини в супроводі інструментів, подібних до кобзи, що, можливо, співалися або промовлялися речитативом.


З давніх-давен сліпі співці були при війську, грали на музичних інструментах, ходили разом із військом у походи. А потім мандрували по містах і селах, розповідаючи людям про ті події: були то довгі епічні твори, що тривали по 30-40 хвилин (а іноді й довші) про війну, про ту чи іншу історичну подію, про битви козаків, про козацьких ватажків, про нещасну долю полонених… Робили це під музику струнного інструмента — кобзи (пізніше — бандури), розповіді звучали як речитатив і згодом стали називатися піснями, думами, плачем, а кобза дала ім’я народним незрячим музикантам — кобзарі.
Було серед них і багато козаків, порубаних і понівечених у битвах, що вбачали в кобзі своє існування. Кобзарі передавали наступним поколінням найважливіші знання про минуле у формі, яка легко запам’ятовується, — пісень-оповідань. Нот зазвичай ніхто не знав, існував так званий «незрячий метод» — спосіб навчання, коли на руки учня вчитель накладає свої руки й показує акорди. Грали по пам’яті, і кожен твір передавали особисто, тому один і той же твір у кожного кобзаря був «свій», бо він не копіював його, а відтворював своє ставлення, відчуття до того, про що співав; варіант такий же правдивий, але складений по-новому.
Особливо процвітало кобзарство за часів Хмельниччини: гетьман Хмельницький, який сам прекрасно грав на бандурі, відродив традицію, коли під час військового походу кобзар мав їхати за гетьманом. Вороги боялися не тільки козаків, а й кобзарів, бо від них по всіх усюдах йшла козацька слава, вони виховували в народі патріотизм, почуття гідності, гордості, високої духовності… Так, наприклад, після розгрому козаками польського війська під Корсунем король Польщі Ян Казимир заявив: «З козаками ми ще позмагаємось… А от кобзарів… наказую всіх виловити й посікти в пень». Кобзарі були ревносними захисниками віри православної, моральними авторитетами, образити кобзаря значило накликати «гнів небесний на мертвих, живих і ненароджених». М.Гоголь вважав їх охоронцями бойової слави України.
У ХІХ ст. головними осередками кобзарства були Полтавщина і Слобожанщина, а міста Миргород і Харків вважалися столицями кобзарського краю (західними теренами, Поліссям мандрували співці, які грали на лірах, звідси й назва — лірники). У Наддніпрянській Україні (Черкащина, Полтавщина, Київщина) побачити кобзарів можна було на кожному ярмарку, біля кожної церкви, на вулицях сіл, містечок: козацька земля, населення — здебільшого вільні козаки, на стіні в кожній хаті висить зображення козака-бандуриста, або як ще його називають Козака-Мамая. Тут любили кобзарів, вважали їх за «людей божих», завжди запрошували грати, збиралося багато охочих, щоб послухати давніх пісень, за це люди давали їм хліб, одяг, гроші. Самі себе кобзарі відносили до «просящої братії» і називали старцями, що грою на бандурі та співом заробляли собі на життя, а не жебраками, що випрошують милостиню. Особливо любили кобзарі Харків, не було іншого, настільки вільного для них міста, тому співців тут було багато.
Та під кінець ХІХ ст. кобзарі вже журилися, що мало хто по селах розуміє та пам’ятає, про які події вони оповідають. Навіть найкращі з них уже не могли прогодувати себе, тому почало ширитися так зване «концертне кобзарство», що загрожувало загибеллю кобзарству традиційному. Украй важливим було «затримати стару кобзарську манеру гри й співу, що почала зникати в концертних кобзарів». А тут іще біда — кобзарів почали переслідувати як жебраків, було заборонено ходити по вулицях із бандурою за плечима. Це сколихнуло українську інтелігенцію, нарешті всі зрозуміли, що в пам’яті цих сліпих музикантів зберігалась історія нашого народу, адже тільки козацькі пісні могли повідати про далеку минувшину наших земель. Етнографи або ті, хто цікавився козацтвом, стали на захист кобзарювання як мистецтва. Було декілька спроб організувати етнографічні експедиції, але все закінчувалося по-українськи традиційно: усі з усіма пересварювалися ще до початку.
«Ми маєм дуже багато описів кобзарського співу, у печаті дуже багато було висловлено уболівання над щезанням того співу, але для заховання дум було зроблено безкінечно мало», — писав Климент Квітка. Ситуацію взялася рятувати Леся Українка: «Дума кобзарська вмирає. Невже ж вона умре без порятунку, без пам’ятника навіть?... залишити цю справу я органічно не можу — вона зрослася з моєю душею».
Не розголошуючи джерело фінансування, заховавшись за вигаданою постаттю «одного добродія», із свого приданого вона виділила 300 крб (за тих часів сума чимала). Довгий час ніхто не знав імені цього «таємничого мецената», ця обставина з’ясується тільки в 1927 році. Письменниця звернулася до музикознавця-фольклориста, композитора Філарета Колесси (1871-1946) і в 1908 році організувала етнографічну експедицію на Полтавщину з метою запису «наживо» кобзарів. Кошти, надані поетесою, були передбачені на оплату дороги Ф.Колесси, «його прожиття в подорожі, плату кобзарям, купування валків до фонографа, публікацію матеріалів». Організаційні моменти взяв на себе Климент Квітка (чоловік Лесі Українки). Допомогти йому зголосився Опанас Георгійович Сластіон із Миргорода, художник, неперевершений ілюстратор Шевченкових поезій. Він почав вивчати кобзарство, ще будучи студентом, і першим в Україні почав записувати на фонограф думи кобзарські. Це він умовив Лесю Українку та К.Квітку записувати кобзарів «наживо», а не фіксувати мелодії дум на слух (спочатку мова йшла тільки про фіксацію дум із живого голосу, про використання фонографа взагалі не йшлося). О.Сластіон мав на той час беззаперечний авторитет знавця та виконавця традиційного кобзарського репертуару як серед наукових, так і серед кобзарсько-лірницьких кіл, де його навіть іменували «панотцем» (у кобзарській ієрархії — учитель). Відмовившись від будь-якого гонорару, він усі організаційні питання взяв на себе: запросив професора Ф.Колессу до себе в Миргород, подбав про його побут, якнайкраще організував йому працю, надав йому фонографи та допоміг у роботі з ними.
Оскільки влада не дозволила ходити по селах з якоюсь незрозумілою апаратурою, а «шановний професор нізащо не зважувався кудись поїхати по селах», то вся «експедиція» проходила в домі О.Сластіона. Проблему з приїздом кобзарів до Миргорода також вирішив він. Більш як 40 знаних кобзарів зголосилися на записи, серед них — Михайло Кравченко — найвизначніший на той час кобзар на Полтавщині. Запис робився на фонограф, на той час цей пристрій був суперсучасним і страшенно дорогим. Така технологія на ті часи виглядала як магія — автора винаходу Т.Едісона називали шахраєм. Зовсім печально закінчилася демонстрація цього винаходу в Російській імперії — власника фонографа оштрафували й ув’язнили на три місяці. Звук записувався на валик, покритий воском, і потрібно було cлідкувати за температурою повітря в кімнаті, бо для кращої якості запису віск на валиках повинен бути м’яким, але не потекти. Щоб звук записувався, пісні треба було співати в спеціальну трубку, яку кобзарі, сліпі люди, навіть не бачили, тож десятки разів доводилося їм повторювати свої думи, окремі слова… Після закінчення експедиції, коли грошей забракло, Опанас Сластіон на власні кошти списав репертуар ще 7 народних виконавців, а також передав Ф.Колессі багато валиків зі своїми власними записами.
Зрозумівши, що ані роздобути нові кошти, ані залучити до проєкту ще когось не вдасться, Леся Українка теж взялася до записування кобзарських дум, особисто зафонографувавши 3 думи на 19 валках із репертуару знаменитого харківського кобзаря Гната Гончаренка. «Я се як спробувала кілька днів поморочитись із тим фонографом, то бачу, що ся машина — чиста погибель для нервів», — згадувала поетеса. У 1910 році вийшов перший том «Мелодій українських народних дум». «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!» — писала піднесено Леся Українка. Другий том «Мелодій….» вийде друком аж у 1917 році, його вже поетеса не побачить, та вона завжди вірила, що «видання кобзарських мелодій дасть нову і, може, найбільшу підвалину національній гордості». Завдяки нашій землячці, Україна зберегла оригінальний витвір народного генія — думу кобзарську, неповторне, єдине на цілий світ мистецтво. Величезний пласт української народної культури не пропав безслідно, а був збережений для нащадків, тому на кожному з нас сьогодні лежить моральний обов’язок і громадянська відповідальність передати ці нетлінні цінності духовного життя нашого народу прийдешнім поколінням!
…Існує легенда, що радянська влада в 30-ті роки ініціювала в Харкові так званий кобзарський з’їзд. Нібито скликали всіх співців для надання їм дозволу на кобзарювання, а після арештували й частину розстріляли, а частину відправили у в’язницю… «Події минають, а документи залишаються», — говорили давні римляни, але якраз документів, що офіційно підтвердили б факти розстрілів та арештів, так і не було віднайдено.