160-ті роковини Тараса Шевченка: він належить вічності

Тарас Шевченко — наша святиня, якою дорожить і пишається український народ. Любити Шевченка — любити Україну. Любити Україну — любити Шевченка. Шевченко — це народ, і, як народ, він буде вічно жити. Він народився на українській землі під українським небом серед чудової казкової природи, і заспівав соловейко першою збіркою в 1840 р. «Кобзар», що засяяла рідним словом услід за Іваном Котляревським: діамант дорогий оточив, обробив і утвердив українську мову — немає малоросійської мови, а є мова, що на всі часи стала символом духовного здоров’я, подвижництва, гуманізму, усіх людських чеснот. «Варто було однієї людини, щоб врятувати цілий народ», — висловився Остап Вишня про велич Кобзаря.
Неодноразово писала про поета, але щоразу залишається відчуття чогось недомовленого. Тарас Шевченко приходить до кожного з нас по-різному: у різному віці, за різних обставин. Скажу словами Ліни Костенко:
Кобзарю! Знов до тебе я приходжу,
Бо ти для мене совість і закон.
Слова, як сонце, сходили в мені:
Несказане лишилось несказанним.
У пам’яті назавжди закарбувалася вступна студентська лекція про основоположника української літератури. Заворожено, затамувавши подих, і в повній зразковій тиші почули: «Про нього важко говорити. Про нього завжди треба говорити обережно. Не треба думати, що кого-кого, а Шевченка знаєш найкраще. Пам’ятайте, що геній — це людська здатність, помножена на тисячу. Ми, студенти, зрозуміли, що Шевченко найнеобхідніший для кожного з нас у якихось незбагненно-потаємних доторках душі і серця і пізнавати будемо інакше, особистісно».
Маю сміливість стверджувати: творчість поета — великий смолоскип, провідна зірка світлих ідеалів, правди, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу. З глибоким усвідомленням, що вся наша історія дає нам право осмислювати Шевченка як дзеркало України, в усіх її злетах, спалахах, втратах, перемогах і сподіваннях. Сьогодні Україна виборола свою незалежність, стала вільною, але продовжує відстоювати право на свободу, маючи можливість втілювати в життя слова і мрії Шевченка. Духовні і моральні уроки нам дуже зрозумілі. Він, ніби відчував нинішні негаразди, моральну і духовну ситуацію, і застерігає:
Схаменіться!
Будьте люде,
Бо лихо вам буде.
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Вірою і правдою служив народові, на його сторожі поставив слово. А як освідчується правдолюбець у своїй незрадливій любові до України:
…Люблю, як щиру, вірну дружину,
Я безталанную свою Вкраїну…
Свою Україну любіть,
Любіть її во врем’я люте.
В останню тяжку минуту
За неї Господа моліть».
Поетова полум’яна любов до свого народу викликає глибокі чуття, що слідом за ним хочеш висловити і свої власні переконання їй — єдиній Україні. Проймаєшся вдячністю, шаною і незмінною любов’ю до Людини, котра своїм життям утверджувала буденний подвиг в ім’я Народу, Добра і Правди на землі.
Щиросердні зізнання поета не старіють, за будь-яких часів здатні зворушити людську душу.
Сьогодні думи Шевченка невіддільні від дум народу. З його вуст лунає слава і шанування Кобзареві: «Шевченкові твори — сяють, як зорі», «Шевченків «Кобзар» — то для народу великий дар», «Ми Шевченка славить будем і ніколи не забудем», «Як мріяв Шевченко, так і сталось: на Україні й сліду панського не осталось.» Поет живе в серцях народу. Сьогоденно прочитуються заповітні поетичні рядки так, як ніби він із нами поруч і знає про наші негаразди: «Борітеся — поборете», «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», «Бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються, в хату не пускають», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине… От, де, люде, наша слава, слава України».
За огненне поетичне слово царське самодержавство і сам Микола боялися Шевченка, покарали засланням, забороною писати й малювати. Ліна Костенко у вірші «Повернення Шевченка» чуттєво перейнялася життєвим його подвигом:
Заслання, самота, солдатчина. Нічого.
Нічого — Оренбург.
Нічого — Кос-Арал.
Не скаржився.
Не плакав ні від чого.
Нічого, якось жив і якось не вмирав.
Зі слізьми сприймаєш повернення, де його радо зустрічали справжні друзі:
Овацію таку зробили друзі!
— коли він увійшов.
І він не зміг іти.
Він прихилився раптом до колони.
Сльоза чомусь набігла до повік.
Бо, знаєте… із каторги в салони…
Не зразу усміхнеться чоловік…
Проникливо й зворушливо виголосив промову в день поховання Шевченка Пантелеймон Куліш, його друг: «Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а Ти став вище за всіх їх, і сім’я рідна у тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька».
Без Великого Кобзаря Україну не можна уявити, його вічне слово витатиме над українськими ланами і кручами, споглядатиме, як грають дніпровські хвилі, «як реве ревучий», як живуть люди, які думи-мрії мають, як шанують поетові заповіти.
У росяні вінки заплетені суцвіття
До ніг тобі, титане, кладемо.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
Тебе своїм сучасником звемо.