Про Лесю Українку — без міфів

З іменем Лесі Українки чомусь завжди виникає «стандартний набір» асоціацій: портрет, де вона із сумними очима, одягнута в чорну сукню; драма-феєрія «Лісова пісня», вірш «Досвітні вогні» й слова Івана Франка, який назвав її «єдиним мужчиною в нашому письменництві». Її вірші вчать ще змалку. Тож здається, що багато відомо вже про поетесу. Та насправді ми знаємо Лесю Українку якось схематично, обмежено й однобічно, якось лубочно навіть.
СЕРГІЙ МЕРЖИНСЬКИЙ
З багатьма людьми зводила доля Лесю Українку. Вона була прискіплива у виборі друзів, вивіряючи правильність свого вибору роками праці й боротьби.
У листі до матері 21 липня 1897 р. з Ялти, де вона лікувалася, Леся повідомляє, що Тучапський став посередником при її знайомстві з Сергієм Мержинським. Павло Лукич Тучапський (1869-1922) — давній друг Лесі. У свою чергу він київський друг і соратник по революційній боротьбі Сергія Мержинського. Зустріч Лесі Українки з Сергієм Мержинським могла б так і залишитися випадковою, якби не велика спільна справа, що згодом поєднала цих людей, і взаємна симпатія, яку породило це спілкування.
Сергій Костянтинович Мержинський (1870-1901) виховувався в бабусі по матері в Києві. Його мати померла на двадцять першому році життя від туберкульозу легенів (похована в Києві на Байковому кладовищі), коли Сергієві було сім місяців. У 1889 р. Мержинський закінчив Київське реальне училище. Працівники Інституту літератури НАН України знайшли багато документів стосовно його життя й діяльності, зокрема про те, що він деякий час навчався в Харківському сільськогосподарському інституті. У зв’язку із загостренням туберкульозу легенів, він був змушений припинити навчання й повернутися до Києва саме в той час, коли Київ став одним із найактивніших центрів революційного руху в Росії.
У 1895 р., одержавши місце служби в Державному Контролі Любаво-Роменської залізниці, Сергій Костянтинович (на той час досвідчений пропагандист, обізнаний із марксистською літературою) переїхав до Білорусі, де в Мінську жили його родичі. «Він був російської культури, але читав і розумів добре українську мову і до українства був дуже прихильний, — згадувала пізніше сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк. — Була це людина високої інтелігентності, освічена, культурна, мила, симпатична… Тонкою, лагідною вдачею вони були подібні один до одного». Про їх близьку духовну спорідненість свідчить і те, що Леся Українка ділилася з ним своїми творчими планами, що вона його першого ознайомила з новоствореною драмою «Блакитна троянда». Це знайомство досить швидко переросло в дружбу. Вони постійно листуються. На жаль, їхнє листування не збереглося. Мержинський проводив свої відпустки в Гадячі, в Зеленому Гаю, на Полтавщині (липень 1898, липень 1899, липень 1900), у Києві (квітень 1900). З тих років залишилося відоме фото, на якому Леся Українка і Сергій Мержинський у колі рідних поетеси в Зеленому Гаю (1898), фото Мержинського, подароване ним Ользі Косач-Кривинюк (23.VII/1899), лейпцизьке видання творів Й.В.Гете, подароване з дарчим написом Лесі Українці (11.VII.1899), а ще вірш Лесі «…Порвалася нескінчена розмова» (14.VII.1898). Неодноразово бувала й Леся Українка у свого друга в Мінську (у лютому й березні 1900, потім у вересні і востаннє — з 7 січня по 5 чи 6 березня 1901).
Незважаючи на те, що рідні були не в захваті від рішення Лесі їхати до Мінська, вона не могла залишити свого друга в біді. Майже два з половиною місяці вона доглядала хворого Мержинського. Коли стало зрозуміло, що порятунку для нього нема, і нею заволодів відчай, у ніч з 18 на 19 січня 1901 р. Леся написала поему «Одержима». До останньої миті свого спілкування вони зберегли красу й чистоту своїх стосунків. У листі до батьків 15 (28) січня 1901 р. вона пише: «Відноситься він до мене так, наче я з тонкого скла, що можу впасти і зараз же розбитись, — не позволяє ніколи йти ввечері додому (се тільки через малий дворик перейти!) без провожатого, бо, мовляв, я можу послизнутись або спіткнутись; взяв з мене слово, що я казатиму всі віконниці собі на ніч зачиняти, щоб часом хто не вбрався; допитується, коли я лягаю спати, не вірить, що я стільки їм, скільки треба, — можна подумати, що се я хвора, а він мене глядить». І це хіба не є підтвердженням того, наскільки дорога була Леся для Мержинського!
«…Коли Сергію Костянтиновичу доводилося розповідати про Ларису Петрівну, він відзначав її великий розум і незвичайну обдарованість. У його словах звучало захоплення і глибоке почуття», — згадувала пізніше Віра Данилівна Александрова (1855-1933), громадська діячка, приятелька Лесі Українки та Сергія Мержинського. Це їй написала Леся із Сан-Ремо 16 березня 1902 р. листа, у якому зізнається: «Я слышала не раз, как подобную дружбу называют ломаньем, самообманом, чудачеством или, в лучшем случае ненормальностью, и это говорили не пошляки, а люди вообще достойные уважения…Болезнь и смерть измучили меня, а не самое чувство, которое давало только счастье нам обоим… это лучшее чувство, на которое я способна, и я не стала бы подавлять его в себе, если бы оно явилось в другой раз».
Міф про те, що Мержинський кохав іншу жінку, вийшов зі сценарію художнього фільму «Іду до тебе» за фантазійним сюжетом Івана Драча і мандрує в безлічі всяких статей. В Інтернеті деякі автори розповідають, що навіть смертельно хворий Мержинський надиктовував Лесі листи для цієї жінки. Дослідники-біографи з Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, зокрема Алла Диба, розвінчали цей міф, докладно розповівши про багаторічну дружбу Лесі Українки та Сергія Мержинського із подружжям Тучапських — Павлом Лукичем та Вірою Григорівною. Дійсно, Мержинський продиктував записку для Віри Григорівни в листі Лесі Українки 11 лютого 1901 р., який вона відправила їй, коли подружжя знаходилося в засланні у Вологодській губернії. Зміст цієї записки відомий, і в ній навіть натяку немає на якісь почуття. «Это было вообще последнее письмо, больше он никому не писал», — Леся в листі Вірі Крижанівській-Тучапській 10 червня 1901 р. До речі, Віра Григорівна останні роки свого життя жила і працювала в Ленінграді. Вона померла 22 січня 1942 р. у першу блокадну зиму. На Піскарьовському меморіальному кладовищі в братській могилі її ім’я значиться під номером «24». Ось таке переплетіння людських доль із долею Лесі Українки.
3 (16) березня 1901 р. Сергія Костянтиновича не стало. У час смерті біля нього були Леся Українка, Михайло Кривинюк, лікар С.С.Еліасберг та К.В.Мержинський (батько Сергія Костянтиновича).
Через 86 років Леся повернулася до Мінська, коли рішенням Мінської міськради від 5 березня 1987 р. з’явилася тут вулиця Лесі Українки, а з 1981 р. одна з вулиць Мінська носить ім’я її дорогого друга, одного з перших соціал-демократів України й Білорусі — Сергія Мержинського. І в цьому велика заслуга українських та білоруських дослідників.
КЛИМЕНТ КВІТКА
Климент Васильович Квітка (1880-1953) — чоловік Лесі Українки, відомий український музикознавець. Вони одружилися за шість років до смерті Лесі. Довгий час після Жовтневої революції він очолював музикознавчу секцію при історико-філологічному відділі Академії наук УРСР. З 1940-х років і до кінця життя — професор Московської державної консерваторії ім.П.І.Чайковського. Здобувши вищу юридичну освіту, ще з перших студентських років віддавав велику перевагу українській народній пісні та пісенній творчості. Разом із правничою службою, яка давала йому засоби для існування, Квітка збирав і видавав українські народні пісні в нотних записах. За своє життя зазнав утисків, переслідувань та арештів.
Климент Васильович пережив дружину на 40 років. У 1917 році він видав двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки». У своїх спогадах «На роковини смерті Лесі Українки» він писав: «Моє знайомство з Лесею Українкою розпочалося восени 1898 р. Незабаром, довідавшись, що я збираю та вивчаю народну музику і вже записав кількадесят українських народних мелодій, Леся Українка запропонувала мені записати всі пісні, які вона зберігала у своїй пам’яті».
Климент Квітка, крім щедрої музичної обдарованості, подобався Лесі своєю лагідністю, скромною поведінкою, здатністю відчувати та розуміти прекрасне. У тяжкі часи, що їх у Лесі не бракувало, він був поруч із нею. Будь вона самотньою, їй, звичайно, було б тяжче, і хто знає, чи не зрадила б її воля духу. Та вона мала рідних, друзів, поруч був надійний Климент Квітка.
У листі до Ольги Кобилянської 5 липня 1904 р. Леся Українка пише, що пережити звістку про смерть улюбленого брата Михайла, коли вона знаходилася в Тифлісі, їй допоміг Квітка. Вона зізнається подрузі: «Мій хтосічок знає, що хтось завжди тримався добре з Квіточкою, але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати, як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатися якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, — се головне в наших відносинах, а все другорядне».
Вони розуміли одне одного. Їх поєднувало щось глибоке, духовне. Леся вважала, що кохання — це насамперед самопожертва. Вона фактично врятувала його, наполігши на терміновій поїздці до Криму. Климент був у дуже поганому стані (також хворів на туберкульоз), однак теплий клімат і активне лікування допомогли. Із Квіткою Леся залишалася завжди спокійною, він турбувався про неї та оберігав від негараздів. Саме під час заміжжя вона створила свої найвідоміші твори. Разом із чоловіком вони подорожували, записували пісні, видавали фольклорні збірки. Завдяки старанням Лесі Українки, багато невмирущих народних дум зберігатимуться вічно.
У своїх спогадах Климент Квітка розповів, як Леся Українка ставилася до письменників, як оцінювала їхню творчість: «Відносини Лесі Українки до собратів по літературі були перш над усе завжди вільні від упередження, пристрасті і заздрощів. Пильно стежила, жадібно накидалася на кожну нову річ…Щодо старших письменників, знала їх у досконалості … знала напам’ять багато місць з «Енеїди» Котляревського і його попередників — жартівливих і сатиричних віршів XVIII століття». І далі продовжував: «…Згадуючи про Марка Вовчка, вона завжди разом з тим згадувала і про свою слабкість і всякі родинні обставини, через які вона мало жила на Україні, а як і жила, то не мала змоги мати стосунки з селянами, студіювати їх мову тощо».
Квітка розповів, як самокритично ставилася Леся до своєї творчості: «Раз порвала на дрібні шматочки цілий жмуток своїх написаних віршів … Потім казала, що зовсім не пам’ятає, що то були за вірші і чи вони були чого варті. Спочатку видобула зі свого архіву своє дуже раннє оповідання з життя волинського простолюду, написане в примітивній сентиментальній манері, радилася, чи з нього можна що зробити чи переробити, і потім зважила, що не можна. Куди вона його діла, не знаю, певно, знищила».
Дає пояснення Квітка, чому Леся Українка надавала перевагу сюжетам із різних історичних епох, а не з сучасності: «Вона була далеко менше начитана в українській історії, а через те, що, бувши весь вік хворобливою і малосильною, не могла ходити по бібліотеках та до знайомих учених по джерела, хоча дуже інтересувалася, власне, першоджерелами. Матеріальні засоби її теж були весь вік такі, що не мала змоги виписувати дорогі першоджерела».
Климент Квітка згадував, як іноді використовували Лесю Українку «люди з різних гуртків» написати щось для «практичного вжитку»: «Дещо вона таки писала, дечого не написала, але отсі обіцянки цілими роками важили на її душі». Вона не любила писати на замовлення. Так, «Леся часто з досадою, хоча і скритою в гумористичнім тоні, згадувала, як вона в ранній молодості мусила написати по вказівках Лисенка текст до «Жалібного маршу», якого музика була написана раніше. Вказівки були настільки детальні, що, наприклад, до такої ноти треба було приточити склад з голосним «о», а на другий — з іншою суголосною і т. д. Казала, що вірш вийшов дуже поганий, …що то тільки дуже молодою і з незвичайної поваги до Лисенка вона згодилася на сю роботу, а тепер би нізащо не згодилася», — писав Квітка.
«Що ж до інтимного життя, то публікація яких-небудь фактів, які могли б хронізирувати її інтимні переживання, — річ дуже трудна і потребує дуже великого такту», — написав Квітка у своїх спогадах про Лесю Українку. Тож будемо дотримуватися делікатності у своїх судженнях і ми.
Спробуймо в наш час, такий важкий, сповнений розчарувань, боротьби й перетворень, збагнути тих людей, які були поруч із Лесею Українкою, та достойно пройшли крізь життя жінки, яка стала символом України.