Марія ошелешила чоловіка:
— Павлику, не прийшов останній автобус. Ночуватиму в матері. Тобі треба подоїти корову.
Того аж пересмикнуло:
— Я ж ніколи не доїв корову!
— Не святі горщики ліплять. Помиєш їй вим’я теплою водичкою. Витреш рушником. Зробиш масаж… Ну, ти ж бачив, як я робила.
— Все одно я ніколи не доїв. А вона може перечекати?
— Не може! Молоко перегорить. Біда буде.
— Я бабу Катю гукну?
— Вона захворіла. Спробуй сам. У тебе вийде.

— Алло!
— Ну, що там? Видоїв?
— Ні.
— Чого?
— Вона на мене якось вирячкувато дивиться.
— Правильно. Бо не я прийшла.
— І що тепер?
— Поговори з нею.
— Про що?
— Скажи їй, що вона молодчинка, гарна дівчинка, дай молочка. Хліба із сіллю дай. Вона це любить.

— Привіт, Маріє!
— Привіт!
— Вона лягла. Як на курорті. Робить їй масаж?
— Ти що, лежачою її доїтимеш? Погладь її.
— По чому?
— По голові, по животу. Хліб давав?
— Забув.
— То роби ж, як я казала!

— Алло! Як там, Павле, справи?
— Ну, як, як? Вона підвелася. Я сів на стільчик. Але вим’я помити не встиг.
— Чому?
— Вона перевернула відро і хвицьнула хвостом мені по пиці. Може, їй сто грамів дати?
— Я тобі дам! Тварину загубиш! Може, ти її сильно за сосок стиснув?
— Нормально стиснув. Як…
— Спробуй ще. Легенько. З ласкою. А то я тебе знаю...

— Як справи?
— Твоя хороша дівчинка копитом мені під дих дала. Ледь віддихав. Ось іще у три погибелі зігнутий. У сараї.
— Ну що знову не так зробив, горе моє?!
— Хотів полегшити людську працю.
— Тобто?
— Ну, доїльного апарата в нас же немає…
— Ти встругнув?
— Я їй до вим’я хотів причепити помпового насоса.
— Ти що, здурів??!
— Усе одно ж не вийшло.
— Так, облиш насос і починай усе спочатку.

— Павле, щось довго з тобою зв’язатися не можу. Ти де?
— Березняком іду.
— Яким ще березняком?
— Тим, де ми з тобою гриби збирали.
— А чого ти там ідеш?
— Корову до тебе веду…