НОВОСПЕЧЕНИЙ НЕРОН

Що примусило в ту ніч прокинутися Тетяну (імена в матеріалі змінено), вона згадати не змогла. Відкривши очі, побачила на білій стіні літньої кухні блимання червоних відблисків.
— Господи, горимо! — прошепотіла із жахом і швидко вдягла халат.
До двору вже прибігли сусіди: хто з відром води, хто з граблями тощо. Серед людського гаміру чувся голос Якима Потапенка:
— Зривайте дах! Дах треба зірвати!
Загорнувши сонну дочку в ковдру, Тетяна кинулася на вулицю.
Повітря несамовито розвівало полум’я. Нестямно виючи, під’їхала пожежна машина. Потужний струмінь води із брандспойта вдарив у самий осередок вогненного вихра. Головешки затріщали, викидаючи язики задушливого диму. Проте полум’я не відступало. Врятувати будинок так і не вдалося.
— Слізьми горю не допоможеш, — повторювала, втираючи заплакане обличчя, сусідка Надія, обіймаючи за плечі вбиту горем Тетяну. Підеш жити поки до мене, а там, дивись, сільрада допоможе нову хату поставити…
Тільки тепер потерпіла відчула страшенний холод. Надворі була середина грудня, а вона залишилася в самому халаті.
— Дякую тобі, подруго, на доброму слові. Як там моя Лідочка, не плаче?
— Спить. Просто в ковдрі спить.
Жінки повільно покинули згарище. В цю ніч Тетяна так і не заснула. Поряд посапувала дочка, а вона все думала, думала. Ну звідки стільки лиха на її голову? Ще й двох років не минуло, як залишилася без чоловіка — загинув у аварії, тепер ось і будинку не лишилося…

Вранці з міського райвідділу міліції прибув слідчий капітан Куцевич. Запросив Тетяну в сільраду.
— Може, когось підозрюєте в пожежі?
— Ні, — захитала та головою.
— Ну, а з ким останнім часом сварилися?
— Не люблю я сваритися.
Капітан замислився. Останнім часом у цьому селі творилося щось незрозуміле. Врятували лише два будинки. Перша пожежа сталася в березні. А потім пішло-поїхало. Що не місяць, то червоний півень в’ється над селом. Випадковість? Ні. Відчувалась рука досвідченого злочинеця. Але навіщо?
До кабінету голови сільради, де тимчасово влаштувався Куцевич, один за одним входили учасники гасіння пожежі. Першою ввійшла подруга потерпілої Надія.
— Ви коли побачили пожежу? — запитав капітан.
— О третій ночі. Полум’я освітило годинник на стінці, тому й запам’ятала час.
— І відразу вибігли надвір?
— Ну так.
— І кого ви там застали?
— Чоловік п’ять-шість.
— Назвіть прізвища.
— Точно не пам’ятаю, — замислилася Надія. — Я взяла на руки Лідочку і понесла її до себе додому. Проте двох чоловіків можу назвати. Це Соколов і Потапенко — мій колишній чоловік.
— Соколов? — перепитав слідчий. — Це не той Соколов, котрий першим став погорільцем?
З’ясувалося, що той.
Капітан констатував, що, як і попередні пожежі, цей також почався з даху. Димарі в цьому селі несправні чи що? Однак чому пожежі виникають саме вночі, коли в пічках практично вже не горить?

До кабінету для бесіди зайшов Соколов — невисокий рухливий чоловік середніх років — і з порогу кинувся на пожежних, котрі були присутні в приміщенні:
— Адже спите по двадцять чотири години на добу, а димарі провітрити не можете?
— А чому ви думаєте, що вся проблема в димарях? — поцікавився Куцевич.
— Так люди кажуть. Все село!
Бесіда із Соколовим нового нічого не додала. Мешкав він у нещодавно зведеному будинку, на долю не нарікав, проте до пожежників ставився чомусь неприязно.
До пізнього вечора капітан Куцевич розмовляв із жителями села і все метикував, хто ж з них може бути злочинцем? Про те, що остання пожежа навмисна, — сумнівів не було. Найближча сусідка погорільців — Євдокія, як з’ясувалося, першою помітила вогонь, однак особливої уваги на це не звернула. В той час вона ходила подивитися на корову, яка прихворіла. Вийшла на ганок і побачила в правому кутку горища напроти червоні спалахи. Подумала: щось сусідка шукає з ліхтариком. Хотіла навіть озватися, але тут, почувши голос господарки, замукала корова, і Євдокія заспішила до сараю. Вже звідти почула крики: «Пожежа! Пожежа!»
— Ви кажете, що помітили червоні спалахи всередині горища. Хіба у вашої сусідки було старе горище? — капітан Куцевич детально вникав у всі дрібниці.
Євдокія подумала. Відтак відповіла:
— Адже двері на горище були відчиненими.
— Мабуть, вітром зірвало?
— Ні, — хитнула жінка головою, — вітер почався пізніше, вже при пожежі. До цього було тихо-тихо. Жодна гілочка не ворушилася.
Отже, матеріалу для обдумування у капітана було вдосталь. За свідченнями Тетяни, двері на горищі її будинку не відкривалися. До того ж димар, якщо дивитися з вулиці, був прокладений з лівого боку.
— Перед тим, як мала виникнути пожежа, — сказала потерпіла під час бесіди, — я, здається, когось бачила у дворі. Але, може бути, мені це здалося. Тепер у голові все переплуталося…

Повернувшись до райвідділу, капітан Куцевич видобув із архіву всі сім справ про пожежі у даному селі і заходився їх детально вивчати. Прочитав усе, одне за одним. Зачіпок не було. Вирішив виписати по групах свідків події, тих, хто першим прибігав на допомогу.
Що ж таки сталося? Своєрідний рекорд участі встановили двоє — Соколов і Потапченко. Випадковість чи ні?
Задзвонив телефон. Капітан мимоволі підняв трубку, почув схвильований голос дружини. Подивився на годинник. Минуло півтори години, коли приїхав до відділку.
— Зараз іду, — сказав коротко.
Йшов додому по «сплячих» вулицях і в думці повторював: «Соколов і Потапченко. Потапченко і Соколов». Вирішив ще раз побувати в тому селі, перевірити, хто де живе. Можливо, Соколов і Потапченко — сусіди багатьох погорільців, і тому вони першими прийшли на допомогу.
Вранці виклав свою версію начальнику райвідділу.
— Гадаю, що ви на правильному шляху, — підтримав думку капітана керівник і побажав успіху у розслідуванні.

Голова сільради, побачивши слідчого, подивувався, проте в допомозі не відмовив.
Надворі сніжило. Проминули будинок Соколова. На розі капітан зупинився.
— Скажіть, де знаходилися до цього будинки, що згоріли?
— В радіусі сімдесяти-восьмидесяти метрів, — описав коло рукою голова. — Останні — подалі.
Потапченко жив зі своєю старенькою матір’ю на іншому кінці села. І до спалених будинків шлях для нього був немаленький.
— Мені потрібно ще поговорити з Надією, — несподівано повідомив Куцевич.
— Вона зараз на фермі. Хоча, коли піднажмемо, то встигнемо застати її, — зрадів голова, що їх «екскурсія» підійшла до кінця. Справ у нього, незважаючи на зимовий період, було чимало.
Надія кивнула капітану, як старому знайомому:
— І тут мене знайшли?
— Така робота, — зітхнув слідчий. — Я хочу вас запитати. Пробачте за нескромність, чому ви розлучилися з чоловіком?
Молода жінка опустила очі.
— Немає тут ніякої таємниці. П’є він, а напившись, хапається за сокиру. Ось і вчора ввечері він довкола моєї хати бігав. Потім побіг до лісу. Погрожував, що повіситься, якщо я до нього не повернуся. Тільки, вона махнула рукою, цьому не бути…

Лишалося з’ясувати, де були і чим займалися під час пожежі двоє підозрюваних — Соколов і Потапченко.
З першим капітан Куцевич зустрівся після обіду. Ветеран Афганістану, він писав листи однополчанам. Вітав їх з наступаючим Новим роком.
— А не ранувато? — здивувався капітан. — Адже до свята ще майже півмісяця?
— А в мене їх багато. Я весь тиждень пишу їм листи. Два-три за вечір. Потім усі кидаю до скриньки.
— А коли закінчили писати?
— Ліг спати, — Соколов раптом нервово засовався на стільці. — Ви що ж, мене підозрюєте в підпалі? Що за запитаннячка такі?
— Питання як питання, — зітхнув слідчий і вибачився перед афганцем, прощаючись.

До сільради підходив Потапченко. Розхристаний. «Гарячий хлопець, — подумав Куцевич. — Він чи ні?» Уважно роздивився кремезну фігуру чоловіка. Потапченко, не витримавши погляду, відвів очі.
— Ну, кажіть, для чого я вам потрібен?
— Де ви були напередодні пожежі після одинадцятої вечора?
— Вдома.
— Ні.
— Спитайте матір.
— Ми вже маємо свідчення на цей рахунок.
— І що ж там понавигадували?
— Що ви робили вночі в лісі?
Потапченко розгублено закліпав очима.
— Щось багато чого з голови вивітрилося. Тепер згадую. Так, справді, був я у лісі. Хотів ялинку подивитися на Новий рік.
— Подивилися?
— Еге.
— Додому коли повернулися?
— Не знаю, годинника не маю, — Потапченко з ненавистю подивився на капітана.
Проте все було зрозуміло. Перед цим Куцевич обстежив спалену будівлю, побував у лісі, що упритул підступав до подвір’я Тетяни, і там знайшов сокиру. Сумнівів не було: це знаряддя належало Потапченку.
Слідчий постукав пальцями по столу:
— Давайте, громадянине Потапченко, визначимось у свідченнях.
— Тобто? — сіпнувся той.
Капітан дістав з-під столу сокиру, спитав:
— Ваша?
— Моя.
— Подивіться, що на кінці леза.
— Якась тріска…
— Не тріска це, а слід ржавчини від старої банки, яку ви відкривали сокирою. В цій банці у вас зберігається… Якщо мовчатимете, я зараз викличу провідника із собакою, і тоді ми без вас знайдемо у лісі схованку. Викликати?
— Не треба, — мовив Потапченко. — Я сам усе покажу.
В яру, зарослому густим чагарником, справді була виявлена невелика схованка, де зберігалося кілька жмутів паклі і десятилітрова банка із соляркою. Доставлений у райвідділ, Потапченко зізнався в усіх підпалах. Ключем до розгадки злочину стали слова Соколова, кинуті ненароком. Розповідаючи, як вони разом з Потапченком гасили пожежу, Соколов сказав:
— Геройський хлопець! Ліз у саме пекло. Я навіть відтягував його від вогню. Кричу: «Ти ж сам спалахнеш, як факел!». Адже він у той вечір, видно, солярку продавав. Пропахнув весь. Руки не помив…
На запитання слідчого про мету підпалу Потапченко відповів, що у двох випадках — це була розплата за образу, а решта — просто так, від нудьги.
— Як Нерон, — зауважив Куцевич, закриваючи папку зі справою.
— Який ще Нерон?! — злякався Потапченко.
— Був такий імператор у Римі, — сказав капітан. — Здурівши, він підпалив усе місто. Стояв на горі і милувався, як полум’я поїдає цілі квартали…