Несподіване вітання!

— Алло! Петро?
— Петро. А це хто?
— Не впізнав?
— Голос знайомий.
— Та Вітько Приндюк!
— Несподівано. Де пропадаєш?
— У Херсоні.
— Далеко тебе занесло. Де взяв мій номер мобільного?
— Я — і не дістану?!
— Таким же пронирою лишився.
— Що є — то є.
— Одружився?
— Уже й сина маю!
— Вітаю!
— А ти обзавівся, зрештою, сім’єю?
— Сам собі хазяїн!
— Невже й досі не приглянулась якась кралечка?
— Мабуть, я нікому «не приглядуюсь».
— Що, і нікого з 8 Березня не привітав?
— Мене привітали.
— З чим-м??
— Та з восьмим!
— Кгм… Ти що, того… Той…
— Натурал я, Вітько.
— Слава Богу! А то налякав. А вітання? З восьмим?
— Та якийсь генерал привітав. Прізвище його забув. Але статний такий чолов’яга! При погонах!
— Сам генерал?
— Атож!
— З 8 Березня?
— З восьмим…
— Тебе?
— Та мене!
— Вітаю! Круто!
— Та й сам дивуюся!
— А він як, тебе особисто привітав? Типу, «Петре! Вітаю тебе із жіночим днем…»
— Та ні, Вітько. Листівку в мою поштову скриньку кинув. І сусідові моєму. Іванові Перекотиполе.
— Може, вибори грядуть?
— Та хто його знає. А чого подзвонив-то?
— Справитися: як ти там? Приїжджай у гості!
— Давай до мене!
— Ясненько. Гаразд, бувай, бурлако! І того…
— Що?
— З 8 Березня!
— Взаємно!