Операція «Вакцинація»

Першим інтерв’юером трапився інтелігентного вигляду чоловік.
— Добрий день!
— Добрий-добрий! Тільки, будь ласка, мікрофоном так у рота не лізьте! І камеру подалі!
— Та ми ніби…
— То, з яких ви вибудете?
— Телеканал «Здоровенькі були»!
— І вам не хворіти!
— Це канал…
— Запитання давайте!
— Як ви ставитеся до глобальної вакцинації проти підступного вірусу…
— А ніяк.
— Тобто?
— А я собі сам вакцина!
— Це як?
— По-перше, «ставляться» до когось із близьких…
— …Слушно.
— …А до інших — відносяться.
— І як ви відноситеся?
— Та пішли вони всі в баню зі своєю вакцинацією!
— А чому, перепрошую?
— Як той казав: «Не вірю!»
— А все ж…
— Здоровенькі будьте!
— І вам…

Наступний інтерв’юер — бабуся. Старенька така. Вона несподівано вичовгала з-за рогу багатоповерхівки. З ціпком. У другій руці — невеличкий пакетик. З усього видно, що старушенція чимось невдоволена, сердита. Маленькі її очі так і промацують кожного перехожого.
А тут раптом якась панянка з мікрофоном:
— Пробачте! А можна у вас інтерв’ю взяти?
— У мене?! — аж сторопіла бабка. — Я ж, того, не якась там зірка «голлівудська»!
— Ми з телебачення.
— А! Ооооо… Хай вони здорові будуть!
— Хто?
— Та оті тарифмани, що на комунальні послуги тарифів наліпили!

— А ви будете вакцинуватися?
— Хай Бог милує!
— Чому, цікаво?
— Жити хочу!

— Будьте ласкаві! Яка ваша думка щодо вакцинації від ковіду?
— Кого-кого?
— Від коронавірусу?
— Я би, може, і вакцинувався, але якось боязко.
— Чому?
— А якщо то фейк? А якщо завезуть «звідти»?
— Звідки?
— З Півночі. І «Новачок»?

— Здраствуйте!
— Добрий.
— А як ви ставитеся до вакцинації проти кор…
— Знаю, знаю. Новини дивлюся. Кота в мішку привезуть, а ти їм піддослідним кроликом будь! Щоб вони всі повиздихали!
— Кролики?
— І коти!
— Ну, знаєте…
— Знаю.

— А ви будете вакцинуватися?
— Тіпа, вколотися?
— Нехай так.
— А кайф класний втикне?
— Не знаю навіть…
— Ну, я ще прошвирнусь…

— А ви?
— Буду!
— Ви — справжній і відповідальний громадянин!
— Тому і буду!
— Дякую!
— Чекайте, чекайте! А вакцина де?
— Уже їде.
— То підженіть їх там. Ночами не сплю. Уже жду її, жду. І кум мій жде. І кума жде…

— Вірус цей — небезпечний!
— Та знаю.
— Ви також будете вакцинуватися?
— Ну, якщо за це якусь премію дадуть…

— А це безплатно?
— Звичайно!
— Тоді не буду.
— Та чому ж?!
— Безплатним буває тільки сир у мишоловці!
— А якщо — платно?
— Хм… Тре подумати.

— А ви як, шановний, відноситеся до всезагальної вакцинації?
— Не дамся. Я жити хочу!

— Ну а ви?
— О-о! З такою чарівною леді я на все готовий! Навіть на край світу!
— А вакцинація?
— Навіть і вакцанутися!

Наступний інтерв’юер — кругловида жіночка не бальзаківського віку.
— Потрібно вітати такі заходи нашого МОЗу! — одразу випалила — Усіх вакцинувати! Поголовно! Їхала сьогодні в «маршрутці», битком набитій. Не повернутися! Не поворухнутися! А тут тип один! Вчавився в мене — і дихає, дихає, дихає! Гад, бацилами!

А ось і дідок. Сивий-сивий. З довгою лопатою-бородою. Теж срібною. Але жвавенький такий!
— Ну-ну, що там про оту ковіду-зайду?
— Так будете вакцинуватися?
— А на якої холери? Отак потрошку-потрошку перехворіємо-переходимо — і все минеться. Не таке переживали.
— А як не минеться?
— Як там у Соломона було викарбувано на персні: «Це мине!» А з внутрішнього боку персня — що?
— Що?
— «І це мине!»
— Ну ви даєте, діду!
— Здоровенькі були!
— Так ми і є «Здоровенькі були»! Це — неймовірно! І… незрозуміло.
— І це мине…